Схоже, від постійних хвиль новин довкола Тайваню відбою вже не буде. Тут може здатися, що в напівміфічному 2027 році Китай остаточно відійде від свого мирного зростання на користь наступального реалізму, США вступляться і точно почнеться світова війна. Чи нічого не зроблять, бо Трамп анічогісінько не розуміє і буде домовлятися, тому китайці-реалісти цим скористаються.Але реалізм — то не тільки підготовка і прагнення до бойових дій. Реалізм — це й розуміння, який статус-кво варто і вийде захищати, а який ні. Моргентау ще давно сказав, що кожна криза довкола Тайваню ставатиме дедалі гіршою для США, тому йти на по́воді в тамтешніх націоналістів і захищати Республіку Китай будь-якою ціною не варто. Так він описував ситуацію 50-х років: якщо тайванці укріплюють прибережні острови Цзиньмень та Мацзу і роблять їх однією з найбільш мілітаризованих зон у світі, це не означає, що США мають захищати їх за будь-яких обставин. Інакше рядовий обмін ударами в межах громадянської війни може перерости в регіональне, а то й глобальне протистояння. Коли почалася Корейська війна, американці нібито дотримувалися цієї поради, але потім Ейзенхауер від неї відійшов.У 90-х про настанову можна було забути через зниження напруженості (так, Третя тайванська криза відбулася, але Пекін тоді не цікавили прибережні острови). А от нині китайські військові навчання показують зворотну тенденцію. І перед США постає стара проблема за Моргентау, яку вони поки вирішили розташуванням на Цзиньмень спецпризначенців у лютому 2024-го. Тайванські націоналісти поспішили сказати, що це постійна військова присутність, США це заперечили.А що ж далі? Далі Пекін і Вашингтон поволі підвищуватимуть/урівнюватимуть ставки мінікроками, відповідаючи на дії один одного. КНР лякатиме Тайвань; США заспокоюватимуть Тайвань, щоб той не робив різких рухів у вигляді проголошення незалежності; Тайвань намагатиметься витягнути з партнерів і власного бюджету більше ресурсів на оборону і так по колу, з підйомами і падіннями. Це дедалі хиткіший статус-кво, бо Китай уже не той, що в 50-х, та і США теж. Упродовж спроб підтримати його в наступні роки й утримати від скочування у велику війну (яка нікому не потрібна) може трапитися багато загострень. Але зрештою стратегічна роль Тайваню в регіональному балансі сил і світовій економіці може знизитися настільки, що сенсу захищати його і нападати на нього вже не буде.А поки теза про спроможність підтримувати чинний статус-кво стосується і КНР. Поки вони відчувають, що можуть це робити, можна розраховувати на відносний спокій. Якщо це відчуття зміниться через дії Тайбея чи Вашингтона, буде лихо.Це реалістична нарація, бо одиницею аналізу і цінністю тут виступає спільний на всіх статус-кво, а не ліберально-ідеалістичні тези про американське глобальне лідерство. Останнє вже не те, що колись, що впливає і на його аналітичну надійність.