Хочу поділитися з вами зовсім невеличкою, проте неймовірно теплою для мене історією. Вчора я мала зустріч з дівчатами - моя подруга заснувала читацький клуб, де лише ми впʼятьох. І от ввечері було перше засідання) 📚 Я подивилася маршрут - треба було дійти до зупинки біля мого дому біля 250 м, а від зупинки до ресторану ще стільки ж. Я вирішила їхати на трамваї, бо мені дуже, дуже, дуже не вистачає самостійності і мого нормального життя 😭

Ходжу я дуже повільно. Як 🐢 та 🐌, коли одна іншій ще й заважає 🤣

І ось зупиняється трамвай, стоїть до мене останнім вагоном, мені до нього метрів ну 10 максимум. Але я розумію, що не встигну. Бо я не можу взяти і прискоритись. Побігти. Застрибнути. Ну, думаю, ок. Наступний буде. А у вікно цього останнього вагону стоїть хлопчик років 8 максимум, і бачить, як я кульгаю. Миттєво стрибає до дверей, стає, і тримає їх собою - не дає закритися!!! Я допленталась, заходжу, дякую йому, кажу - ти тримав ті двері для мене? Він: звісно, я побачив, що вам важко йти!

🥹🥹🥹🥹🥹

Він був з другом. Жодних батьків поруч, які б сказали «притримай тьоті двері» або якось повпливали чи оцінили його вчинок. Такий простий і такий щирий!!! Якась концентрація добра та небайдужості в цьому малюку 🙏

Деякі знайомі мені дорослі на це не спроможні. Але Всесвіт знає, як врівноважувати 🥹🙏