Коли казали, що є різниця поколінь, я завжди не вірила. Бо не вірила, що я колись буду ворчти на молодих. Але чим більше, тим я ціную одноліток, яких це життя трохи потріпало, як мене)Бісять ці молоді- Я не працюю по пʼятницям, після 18:00 я не відповідаю на повідомлення і я хочу зарплатню 100 тисяч гривень.І ти їм передзвонюєш, щоб дати фідбек, але вони ж не беруть трубку, бо це порушує їх особистий простір. І я, яка в 20 років роздавала флаєра на морозі мінус двадцять десь під Миколаєвом, за 15 гривень за годину, приймаючі компліменти від бомжів типу: ⁃ яка талановита ляля, хочеш з нами поїсти кровянкі на хаті?Просто не розумію, як вони до цього прийшли. Мені здавалось, до зарплати 100 000 треба дуже багато працювати в професії… чому вони вирішили, що їх мають цінувати по факту їх існування?Я памʼятаю, як я хотіла працювати у успішної менеджерки Просто радіо помічницею, так я одолжила пальто і сумку, щоб виглядати більше презентабельно, щоб мене хочаб в офіс пустили. Там потім, правда, в самому офісі я не змогла відкрити сумку, бо замок був замисловатий і тим самим провалила співбесіду. Бо якщо людина не може впортатися зі своєю сумкою, то… ))))Зараз всі молоді такі на зустрічі в в Завертайло кажуть:У мене не вистачає грошей на життя…В цей момент я режисерка театру Юракадемії їм кабачкові ікру з майонезом Сонячна долина десь в парку перед зайняттями. А ввечері насолоджуюсь неповторним смаком пива Янтарь, саме неповторним, бо олди знають: бутилка Янтаря ніколи не повторювала один і той самий смак. Ми працювали, що йобнуті. І досі працюємо.І, може молоді праві, так і треба. Але вже усьо. Ми по іншому не вмієм. І, може, не хочемо.