Точно як ми зараз, збірна Північної Ірландії 1280 днів не грала домашні матчі на своїй землі, бо там було надто небезпечно.

Останньою перед довгою паузою до Белфаста завітала збірна СРСР у жовтні 1971 року – і це був цілий спектакль. Радянську делегацію зустріли секретно, поселили у віддаленому готелі, який охороняла британська армія з кулеметами; усі транспортні засоби по кілька разів на день перевіряли сапери.

Ба більше, сам матч перенесли на 15:00 середи, аби на трибунах було якомога менше народу.

Троє київських динамівців тоді вийшли в старті – Євген Рудаков, Віктор Колотов та Анатолій Бишовець. Останній навіть гол забив, і матч завершився 1:1.

Ну, а УЄФА вирішив – не треба далі випробовувати долю.

"Звісно, я упереджений, але Пет Дженнінгс був найкращим воротарем світу. А Джордж Бест – найкращим футболістом. Мій найбільший смуток – через те, що стільки людей у Белфасті не могли побачити його гру вживу", – бідкається ветеран МЮ Семмі Макілрой.

Та й як було грати Бесту? Скоро після матчу з СРСР він висловився за об'єднану збірну Ірландії "задля примирення людей", після чого до однієї з лондонських газет зателефонував чоловік, який погрожував його вбити.

"Того дня ми грали проти Ньюкасла. Я ні разу не зупинився на полі. Навіть коли хтось лежав травмований, я біг. Щоб не влучили. Погроза, ймовірно, стосувалася моєї нібито пожертви протестантській організації в Белфасті. Повна маячня", – божився Джордж.

А біда на вулицях все розросталася. Кожна сторона чи не щотижня ховала своїх.

Лонгрід про складну й криваву історію суперника збірної України читайте повністю тут.