«Квітка Життя» радить прочитати цю історію всім батькам та поділитися з тими, кому вона може бути корисною❣️

​Найкоротша консультація

​Прийшли разом чоловік і дружина. У мене вперше. Я втомлена (це була вже п'ята консультація за день), голодна і через це якась дивно спокійна.

​– Я вперше у психолога! – роздратовано кидає чоловік. – Мене дружина вмовила!
​– І?
​– Що «і»?!! Син у нас. У мене. Дурень! – розлютився він.
​– Дурень – це психіатричний діагноз, – втомлено кажу я. – Ваш син у цьому сенсі дурень?
​Чоловік дивиться на мене як на ідіотку. Потім переводить погляд на дружину з німим питанням: «Ти до кого мене взагалі привела?!!!»

Вона зморщилася, сидить на самому краєчку стільця, очі відводить. Руки затиснула між колінами. Він дратується, але мовчить. Я також.

​Не витримує, злість закипає ще більше:
– Ну ви ж наче психолог, так? Хм. То поясніть мені, що мені з ним робити?!
​– З ким?
​– З сином!!!!
​– А що з ним?

​Чоловік округлює очі, дивуючись моїй «тупості» та неспроможності читати думки. Знову німо запитує дружину поглядом: «Де ти цю дурепу знайшла?»
​Але дружина – досвідчений боєць. Сидить, не підводячи очей, і лише з того, як блідне її обличчя, я розумію: всі сили вона віддала просто на те, щоб притягнути чоловіка сюди.
​– Він берегів не бачить, розумієте? 14 років, а поводиться як... як...
​– Як?
​– Приходжу додому після роботи. Черевики посеред килима стоять! Я йому: «Ти хоч щось у цьому житті вмієш? Черевики бодай на місце поставити?!» Сто разів йому казав: став взуття збоку. Так ні, як дурник, нічого не розуміє. Йому все в житті легко дається! Телефон ось розбив. Не цінує нічого. Не ділиться зі мною нічим. Матері он хамить. Вдома палець об палець не вдарить! Усі слова як об стіну горохом. Ні сорому, ні совісті. І от як, як з ним поводитися?! Як знайти спільну мову? Ви ж психолог, ну то порадьте! Є у вас рецепт?

​– Є, – відповідаю я, порушуючи всі канони психологічної консультації.
​– І рішення є?
​– Є, – сама дивуюся власній зухвалості ще більше.

​Розумієте, існує чіткий алгоритм консультацій. Особливо першої. Мене вчили, що перша зустріч – це суто збір інформації, визначення запиту, налагодження контакту. Про жодну терапію, а тим паче миттєве розв'язання проблеми, мови бути не може.
Що на мене найшло...
​– Я правильно зрозуміла: ви не знаєте, як говорити з сином, і не можете знайти з ним спільну мову?
​– Ну так, я ж про це і кажу!
​– Рішення є, і воно дуже просте. Але не знаю, чи впораєтеся ви з ним, – з абсолютно щирим сумнівом зауважую я.
​– Ну? Кажіть!
​– Це не треба говорити, це потрібно зробити.
​– Та що зробити?!
​– Як звати вашого сина?
​– Антон.

​І тут я абсолютно спонтанно (колеги мене зрозуміють) дістаю аркуш паперу, маркером пишу на ньому: «син Антон, 14 років», кладу його в дальній куток кабінету і пропоную чоловікові уявити свого сина, який стоїть на цьому аркуші.
​– Вийшло уявити? – запитую.
​– Так.
​– А зараз повільними кроками підійдіть до аркуша, станьте на нього, увійдіть в образ сина і станьте ним.
​З явним сумнівом на обличчі він підходить і стає. Заплющує очі.
​– А тепер скажіть, що ви відчуваєте?
​– Самотність... страшну самотність. Сльози в горлі клудком стоять. Плакати хочу.
​– Від чого?
​– Від образи. Усі тільки смикають. Те не так, це не едак... Жити не хочеться. Я наче якийсь урод для всіх.
​– Для кого – для всіх?
​– Ну, для всіх...
​– Для кого конкретно?
​– Ну... для батька.
​– А чого б хотілося від нього?
​– Щоб хоч раз похвалив... Запитав, як справи. Щоб не кричав. Щоб... я ж теж чоловік, хочу, щоб він пишався мною.
​– Зробіть глибокий вдих і на видиху виходьте з аркуша.
​Чоловік мовчки підходить до стільця, сідає. Тиша.

Дружина тихенько витирає сльози.
​– Я все зрозумів, – раптом тихо каже він. – Все зрозумів. Я сам почувався точнісінько так само, коли був маленьким. Від батьків чув лише дорікання. А зараз я роблю те саме... Я все зрозумів. Дякую вам.

​Очі у нього і в дружини стали якимись світлими, чистими. І обличчя його так пом'якшало...

Уся консультація тривала всього 18 хвилин. Уперше в моєму житті.

​Автор: Катерина Савінова

Світлячки🌞