​Про користь «дурників», або Чому щасливі люди трішки не при собі​Щоб бути щасливим, треба бути трішки дурником. Не в сенсі забувати, де твій ніс, а в сенсі пам'ятати: не все в житті — ребус. Іноді щастя приходить зовсім безглуздо, а ти, такий розумний, сидиш із лупою, шукаєш каверзу, перевіряєш термін придатності любові та склад радості... і не помічаєш, як вона вже охолола.​Дурість — це не діагноз, а привілей.Це здатність не аналізувати кожну посмішку на наявність прихованого сарказму, не перетворювати комплімент на докторську дисертацію і не вимагати від заходу сонця пояснень. «Дурник» дивиться і радіє. Розумний дивиться — і пише трактат про спектральний склад світла, забувши, що небо було рожевим, як щоки закоханого.​Кохати — теж справа «дурна».Розумний закоханий — це суцільна драма: він усе розуміє, усе передбачає, усього боїться. А закоханий дурник — це свято. Він не знає, що буде завтра, не будує стратегій і не боїться виглядати смішним. Він просто приносить тобі грушу, бо вона «схожа на тебе, тільки з хвостиком».​Іноді варто дозволити собі побути таким дурником. Одягнути кумедну шапку, повірити у випадковості, сказати «я тебе кохаю» без застережень і посилань на внутрішню статистику. Дозволити собі не знати, не розуміти, не сумніватися. Бо щастя — це не доказ, а довіра. А довіра — це дурість, добровільна і прекрасна.​Тому, якщо ти розумний — не винищуй у собі дурня.Не виганяй його з серця, не ховай у комірчині розуму. Він — твій душевний садівник, який поливає квіти без інструкції. Він той, хто сміється, коли ти хочеш плакати, і продовжує вірити, коли ти вже все прорахував.​Бути злегка «не при собі» — це не помилка. Це спосіб насолоджуватися життям.​Наталія Калмініна​Світлячки 🌞