фінчер кубриком | Три рази — стільки я починала дивитися перший епізод «Пітта» і стільки...

Три рази — стільки я починала дивитися перший епізод «Пітта» і стільки ж поверталася до цього проєкту. Але я все одно не змогла перейнятися серіалом. По-перше, мені імпонує, коли герої стають не випадковим набором рис, а цілісними особистостями зі складними історіями. По-друге, якщо вже і залишати ритм «Пітта», було б ідеально дотриматися стилю «Юнацтва».Попри це, я дуже хотіла віднайти, чому ж проєкт знайшов відгук у глядача.По-перше — тема перевантаженості. Нестача персоналу та переповнені клініки — це те, що турбує і медиків, і менеджерів, і пацієнтів. Останніми роками кількість драматичних проєктів з фокусом уваги на медсестрах чи лікарях лише зростає: Петра Біондіна Вольпе зняла «Нічну зміну», Apple TV+ випустили «Берлінську швидку», Жан-Стефан Совер — «Асфальтове місто». Герої «Пітта» працюють на виснаження. У відділенні невідкладної допомоги Піттсбурзького травматологічного центру інакше бути і не може: роботі не заважають ані вагітність, ані травми, ані особисті проблеми чи моральний стан. У цей контекст шоуранери вписують флешбеки Майкла «Роббі» Робінавіча: лікарня бореться з наслідками пандемії COVID-19, і він — не менше.Особливо гостро виснаження відчувається через лінію однієї з колег Роббі. Шоуранери поступово розкривають її глибокий страх за власну безпеку, який паралізує не менше за фізичну втому. Система травматологічного центру настільки невблаганна, що вона змушена приховувати свій стан, щоб продовжувати роботу, адже зупинка одного гвинтика зруйнує весь ритм відділення.По-друге — головний герой тепер інший.Робіновіча є новим типом лікаря. Він небайдужий і поважає, знає все про людські межі та гідність. Коли хтось помирає — він нагадує про «коридор тиші», коли комусь потрібна підтримка — допомагає словом, а коли треба відстояти колектив — стає максимально прямолінійним із головним лікарем.Ти завжди казав, що бути тут — це як грати в командний спорт. Гравці мають довіряти одне одному. І якщо є слабка ланка, все йде шкереберть, — Френк Ленґдон.Роббі звик до хаосу, і здається, ніщо не здатне похитнути його спокій та витримку. Саме тому такий персонаж, що вибудував у колективі ідеальну вертикаль відповідальності, виділяється на фоні грубих геніїв (Грегорі Хаус), професіоналів без навичок соціалізації (Шон Мерфі) чи тих, у кого особисте життя затьмарює роботу («Анатомія Грей»):У цій лікарні ми всі повинні працювати разом, як єдине ціле. Якщо двоє людей у моїй команді не можуть працювати разом, це збиває ритм роботи. Мій обов'язок, незалежно від робочих стосунків - переконатися, що у всіх моїх в команді все гаразд, — Майкл «Роббі» Робінавіч.По-третє — тепер не стирається межа приватного і публічного.У першому ж епізоді в лікарні з'являється хлопчик, який наївся желейних цукерок із батьківської куртки. Якби це була серія «Хауса», лікарі вже обшукували б квартиру. Натомість тут — розмови фахівців із батьками, поки тривають аналізи. Жодної зайвої драматизації чи звинувачень у халатності. Відповідальність людини за власне життя — наскрізна тема проєкту. При цьому лікар не позбавлений емпатії. Глядач також отримує шанс на співпереживання з базових причин: на екрані горе, яке треба прийняти, і для цього нам не обов’язково знати біографію кожного пацієнта.— Я намагався. Я чесно намагався, як і інші. У нас повно пацієнтів, у нас десятки жертв стрілянини. Ти сам бачив — те, що ми врятували стількох людей, це вже кляте диво.— Але ти не врятував Лію!— Ні. Не врятував. І я не знаю, скільком людям я допоміг сьогодні, але я можу назвати всіх, кого втратив. Був чоловік на ім'я містер Спенсер, який помер на очах у своїх дітей, і 18-річний хлопець, який помер від передозування фентанілу... І хлопець з хворим серцем, і маленька дівчинка, яка потонула, намагаючись врятувати свою сестру... І я буду пам'ятати Лію ще довго після того, як ти її забудеш. Чорт! Часто кажуть, що другий сезон глядачам не сподобався, але у мене все навпаки. Робіновіч каже: «Я не знаю, чи вірю в Бога. Особливо в такі дні». Проте завдяки таким проєктам я все ж вірю у життєздатність жанру.#житомирськийкінофестиваль