фінчер кубриком | З середини 2022 року мені цікаво, як відбувається виробництво кіно — в...

З середини 2022 року мені цікаво, як відбувається виробництво кіно — від ідеї та написання сценарію до роботи з акторами, підбору об'єктивів та монтажу. Протягом всього активного життя каналу я робила «Підсумки року», аналізуючи, як жила індустрія. І цього року я хотіла їх пропустити. Причини різні — зокрема, мені нема що сказати. Я не знайшла «своє кіно»: інтелектуалізація, надмірність, невдале новаторство мене геть втомили. Я не хочу самостійно вишукувати ті заховані діаманти з сотнею переглядів, як і не намагаюся розуміти логіку життя безсенсових блокбастерів. Просто дайте мені хороше кіно, яке я можу легко знайти — більше мені нічого не треба.Прийшов грудень і я все ж знайшла «своє кіно» — Ноа Баумбах мене не підвів. Тепер і підсумки, можливо, випущу.Після «Джей Келлі» тепло на душі, як від «Ти — космос». Лише Баумбах міг випустити таке комфортне кіно у напружений і провальний (як для мене) рік. Це проста, у якомусь сенсі світла, але водночас складна історія, яка розкривається 35-міліметровою плівкою, м’якими кольорами та композиціями Ніколаса Брітелла.Ноа Баумбах знову створює власний хаос і сам його впорядковує: розмови, які починаються в одній точці й закінчуються наприкінці наступної сцени; розмови, де ніхто нікого не чує, і лише нашаровується переживання кожного окремо. Навколо нас так багато людей, і важливо у всьому цьому перш за все втримати себе. Сценарій тонко поєднує гумор із ліричною драмою — грубість не є рисою Баумбаха. І комфорт тут навіть візуальний: світлий простір, багато яскравих кольорів.Це історія любові, цінності пам’яті, батьківства, розставання, дружби та сумнівів у її справжності, пошуку себе у світі, кар’єрі й стосунках, втоми та виснаження, розпачу й сумнівів. Сюжет місцями просідає, але щоразу намагається повертатися до своєї ідеї. Нескінченна напруга й незліченна кількість людей на знімальному майданчику перебиваються камерною розмовою у ресторані, де герой втрачає роботу; приватною телефонною розмовою, де він благає дружину сказати, що його люблять. Серед вечірньої плутанини та занурення у власні думки знаходиться місце неочікуваному вибудовуванню меж і біганині за автівкою як останньому кроку, коли не хочеш відпускати людину.Ноа Баумбах завжди створював кіно із сенсами, ненав’язливістю та приємною картинкою. Він не повчає, але по-своєму змушує подивитися на своє життя — чи на чуже, — зупинитися, видихнути й повірити у щось добре. Він каже, що інколи бігти за чимось може принести і щастя, і розпач, але в будь-якому разі хтось або щось точно варте того, аби за цим гнатися. «Джей Келлі» — це прекрасна театральна постановка, яка стала повнометражним фільмом. Мені дуже подобається ця тенденція у сучасному кінематографі.Через те, що всі актори й акторки у фільмі дуже затишні, здається, що вони просто є «собою». Баумбах, до речі, ніби відчував, що має це проговорити:— Що ви скажете на те, що всі кажуть, ніби ви граєте себе?— Знаєш, як важко бути собою? Якось ризикни. Думаю, для Клуні це взагалі дуже важливе кіно. Ще зарано підбивати підсумки кар’єри, але остання сцена, ретроспектива — це занадто щемко. І Клуні, і Сендлер гідні номінацій та статуеток, бо нам усім зараз страшенно бракує трішки добра, яке команда цієї стрічки дуже тендітно виплекала.І Ноа Баумбах мене ніби почув — з «ламанням четвертої стіни» (або я нарешті мислю так, як він, у якомусь сенсі).Можна ще раз? Хочу ще дубль. На каналі знайдете випуск про Ноа Баумбаха.