я не каюся

на днях після короткої розмови з колегою я зловила дуже різкий тільт. не з самого конверсейшена, а з усвідомлення, яке знову піднялося на поверхню:більшість людей навколо ніколи не жили в тій самій реальностіне в сенсі географії та часу, а в сенсі досвіду. їх не торкалася війна як внутрішній стан, вони не втрачали людей через насильство, яке не можна було зупинити. у них є дім як стабільність, а не як вразлива змінна. можливість бути з рідними — норма, а не привілей. для них безпека це щось базове, а не випадковість чи збіг обставині справа не в тому, що вони гірші чи менш глибокі. їхня картина світу просто сформована без цього виміру, а наша — вже нінапевно, через це виникає розрив, який неможливо повністю закрити словами. бо є досвід, який не передається через мову, його можна лише співвіднести або не співвіднестирозуміння це не тільки про емпатію, бо емпатія має межі. людина може щиро намагатися відчути, але її психіка не зобов’язана впускати в себе те, що виходить за межі її досвіду. це може бути навіть не байдужість, а форма захистуі в цьому є певна чесність, але разом із цим відчутний холод,який викликає у мене відчуття самотності самотність не через відсутність людей, а через відсутність спільного контексту. коли ти фізично серед інших, але когнітивно і емоційно в іншій системі координаті парадокс у тому, що потреба бути зрозумілим нікуди не зникає. хоча раціонально ясно: повного збігу досвіду не буде, є лише обмежена форма наближення, коли людина не проживала того самого, але свідомо обирає не відвертатисяі, мабуть, найбільша фрустрація в тому, що людей, які роблять цей вибір, виявляється дуже мало