Але на цьому ще не кінець: як пам‘ятаєте, Рюкю все ще торгувало з Китаєм, а Китай навідріз відмовлявся торгувати з Японією. Втрата Китаю як торгового партнера розорила б підкорене королівство в рекордно короткі терміни, тому шьоґунат не хотів цього. Натомість вони придумали хитрий план, щоб убезпечити і торгівлю своєї нової провінції, і себе від війни з Китаєм: робити вигляд, ніби Рюкю і далі автономне. Щойно китайські торгівельні кораблі заходили у порти Рюкю, представники роду Шімазу, які жили там аби контролювати свої нові території, швиденько десь ховались: хто у секретні ходи замків, хто у погріб, а хто у джунглі – все, аби зберегти здатність Рюкю заробляти гроші торгівлею. Деякі історики кажуть, що китайці насправді чудово знали про захоплення Рюкю, але теж робили вигляд, що все як раніше, бо теж дорожили цінним торговим посередником. Гра в автономію Рюкю тривала аж до 1879, коли уряд Мейджі офіційно анексував королівство; вони знищили сам титул “королівства” і питомий топонім, Рюкю, і натомість назвали його “префектурою Окінава”, якою вона залишається і донині. Найстрашніше те, що їм мало бути забрати у рюкюсців автономію: політика імператора Мейджі була цілеспрямовано направленою на повне знищення рюкюської культури. А щоб знищити культуру, як ми всі, на жаль, добре знаєм, спочатку треба знищити мову – тож вони активно взялись за те, щоб нав‘язати рюкюсцям почуття меншовартості і сорому за свою рідну мову. Рюкюська і японська мови мали вкрай мало спільного, і носій японської не міг зрозуміти рюкюсця (і навпаки), а проте уряд Мейджі однак придумав байку про те, що мова рюкю – всього-навсього діалект японської. Дуже знайомо, правда? У школи Рюкю завезли вчителів з Японії, які нещадно наказували і сварили дітей за найменше використання рюкюської. Найтиповішим способом покарання була хоґен-фуда – табличка сорому, яку вішали на шию тим дітям, які говорили рюкюською. Тільки уявіть: рюкюсці не знали ні слова японською і не розуміли її, але вже за якихось 60-70 років основною мовою новоутвореної префектури Окінава стала саме японська. Рюкюська стала не просто мовою меншин, а мовою, над використанням якої сміялись як над чимось сороміцьким і чужим. Те саме сталось і з історією і культурою Рюкю: і досі, буває, якийсь японець візьме та й пожартує, що на Окінаві жили нецивілізовані варвари, доки не прийшли японці. Культуру Рюкю майже повністю стерли: єдиними її відголосками залишається екзотична кухня і нетипові для решти Японії споруди. Але тепер Окінава передусім відома як курорт з спекотним кліматом, синім-синім морем і біленьким пісочком; на жаль, більшість не усвідомлює, що цей біленький пісочок наскрізь просякнутий кров‘ю рюкюсців, які поклали своє життя в боротьбі з несправедливим і жорстоким знищенням їхньої ідентичності.