Маленька (127 сторінок!) книга про велике божевільне кохання«Чекаючи на Боджанґлза»Олівʼє Бурдо4+/5Французька сімʼя — батько, мати та син — живуть не зовсім традиційним життям. Їхній дім постійно наповнений гучними гостями, які іноді навіть залишаються на ніч. А ще з ними живе величезний птах. Ініціаторка цих розваг — мати сімейства. І наче все могло би бути добре, якби її екстравагантні ідеї не виявилися результатом чогось незворотно трагічного.Перша половина книги красиво приховує трагізм за маскою комедії в стилі «щоб не плакати, ми сміялись», а юний наївний оповідач дуже швидко стає підозрюваним у ненадійності. У якийсь момент хлопчик буквально опиняється на одному рівні з дорослими, фігуруючи в неочікуваних декораціях: наприклад, на одній із домашніх вечірок він приводить у свою кімнату жінку, роздягається і… стрибає на ліжку; іншого дня перед важливою справою батько дає хлопцю для хоробрості алкоголь і… той забльовує панчоху, яку сам же натягнув на голову. Зрештою хлопцеві справді знадобиться вміння бути дорослим, проте жінки та алкоголь тут будуть зовсім ні до чого.Екстравагантне життя героїв дуже легко перетворюється на яскраві візуальні образи в стилі химерного французького артхаусу, але з динамікою «Великого Гетсбі» та у кольорах Веса Андерсона. Проте фінал цієї історії уповільнює темп і знебарвлюється, адже на контрасті з комедійністю автор пропонує нам уже чистий драматизм: боротьбу з внутрішніми демонами, яка завершується майже шекспірівськими сценами.Субʼєктивно.Особисто мені тут трохи не вистачило більш гострого фіналу, як це було наприклад у іншого талановитого француза, який писав про любов — Бориса Віана (як мене досі тримає та його труна, яку викинули з вікна!). Драматичний і сентиментальний фінал Бурдо, як на мене, трохи послабив увесь геніальний задум тексту. В усьому іншому — це прекрасна книга про те, що таке любити, а ще про те, що означає любити людину з клінічним психічним захворюванням.Бажаю нам усім додруку цієї книги та щиро раджу до прочитання! На цьому все 💚#зк_відгук 136 (30)