​​Давайте поговоримо про КІНО. Я вже й перестав чекати той фільм, який змусить мене щось тут написати. Подивися чудову «Буґогію» Лантімоса, дійсно прекрасного «Франкенштейна» Дель Торо, але скарб знайшов там, де його не чекав. «Потяг у снах» (якийсь дивний переклад, в оригіналі Train dreams) розірвав мене на шматки і я тупо розридався на останніх кадрах. Те, що починалась як звичайна і можливо дещо неспішна драма, переросло у щось, що залізає в душу і щось звідти вириває. І ось я сиджу і не розумію, що саме мене так зачепило. Це неможливо пояснити. Я ніби відчув на собі все те, що відчув головний герой. Його погляд - замість тисячі слів, і навіть голос оповідача був не потрібен, все було зрозуміло й так. А Джоел Еджертон просто неймовірний.Я певен, що не кожний відчує те, що відчув я. Такі фільми не пробираються в кожну душу, бо не у всіх є якийсь схожий у відчуттях досвід, або не всі здатні емпатично перейняти досвід героя. Але не варто втрачати шанс це відчути. Дуже рекомендую цей "хідден джем", який насправді й не дуже "хідден", бо це одна з найсильніших робіт цьогорічного Sundance.This is cinema.