Сьогодні вже пʼятий день, як я збираюсь сісти щось записати: чи то пост, чи то випуск готувати.Але ноги тягнуть на вулицю — всістись в крісло, дихати повітрям, палити, пити каву і дивитись в небо. І нікуди не поспішати. Наче все завмерло навколо.Виникло відчуття, що час належить мені. Що існує мій час, що належить тільки мені. Це, на мою думку, дуже велика рідкість — зрозуміти це, відчути це і мати це.Потім постало питання: а які у мене стосунки із часом? За яким часом я живу? Своїм чи чужим? З понеділка по пʼятницю, від зарплати до зарплати, з зимою і літом чи якось по-своєму? Де ці маркери чи є вони?Будильників у мене на ранок немає. Часу на себе у мене вдосталь, майже гарантовано є годин 6-8 мого власного часу в день. Ніцше, до речі, казав: “Хто не має вільної третини дня на себе, той є рабом”. І цей власний час я можу витратити на все, що захочу — дивитись в небо, палити, пити каву, лежати, писати щось, записувати подкаст, проєктувати ляльок чи меблі, паяти, грати на укулеле, бітбоксити по дорозі в парк з дитиною, писати музику. І робити це все так, як мені заманеться, без мети бути в цьому кращим і зробити щось корисне.Ось ця остання думка нещодавно мене як мʼясорубка пропустила. Невже можна робити щось просто так? Без намагання опанувати все одразу за 20 днів? І без спроб робити лише “корисне”? А просто робити те, від чого отримуєш насолоду чи задоволення? І не шукати навіть для себе виправдання — для чого я цим займаюсь?Можна. Тому скоро продовжимо :)@dushnila_podcast