Першими здались ті, хто думав, що це скоро закінчиться.
Другими здались ті, що думали, що це не закінчиться ніколи.
Вижили ті, хто думав не про це.

Ці слова я повторював неодноразово за останні місяці. Вони напрочуд добре змушували мене — і людей навколо — замислитись над тим, що кінець ситуації, в якій ти опинився, не є визначальним фактором твого життя.

Основою для цієї думки стала книга, про яку я вже згадував — «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі» Віктора Франкла.

Франкл описує, що в’язень концтабору, на відміну від звичайного засудженого, не знав, коли скінчиться термін — це було «тимчасове існування без визначеної межі». Той, хто не міг побачити кінця цього існування, не міг спрямовуватися до якоїсь кінцевої мети — він переставав жити майбутнім, на відміну від людини в нормальному житті. Ставлення до цього стану як до чогось нереального саме собою було важливим фактором, що змушував в’язнів втрачати хватку за життя — усе ставало ніби безглуздим.

Ті, хто не міг тримати мету перед собою, часто впадали в ностальгійні думки про минуле. А ті, хто зберігав внутрішню мету чи сенс — навіть уявний (наприклад, Франкл подумки говорив із дружиною або уявляв, як читає лекцію про психологію табору після звільнення) — трималися довше.

Наявність мети та сенсу у майбутньому — це світло в кінці тунелю. Якщо попереду темно, ми мусимо самі це світло запалити. І тягнутись до нього.

@dushnila_podcast