Я записую ці імена до інших, що вже лежать у моїй торбі разом зі світлинами і записками матерів та дружин. Несу їх від келії до келії, від монастиря до монастиря, і віддаю ченцям на поминання. Ходжу повільно, на милицях, але не скаржуся. Ті, за кого я молюся, несуть більше.

Та останніми днями серед цих повідомлень почало приходити й інше. Відео.

---

У Гуаякілі, в Еквадорі, 17 жовтня, під час вечірньої меси загинув католицький священник, отець Патрісіо Альфредо Санчес Молінарі. Йому було п'ятдесят три роки. Він був редемптористом, настоятелем храму Богородиці Неустанної Помочі. Велике дерев'яне розп'яття зірвалося зі стіни за престолом і вдарило його по голові. Служба йшла в прямому ефірі, тож усе бачив світ. А напередодні, 16 жовтня, архієпархія вітала його з річницею священства.

А за кілька хвилин до того, як упав Хрест, він говорив проповідь. Про смерть. Стояв у зеленій ризі біля мікрофона, розводив руками і казав людям у храмі: «Одного дня всі ми, хто тут є, теж помремо». І ще казав про час. Що ми віддаємо його телефонам, мережам, роботі, клопотам, а Богові лишаємо крихти. І що колись побачимо: час, витрачений на речі, не мав такого сенсу, як час, відданий Богові.

Тепер ці слова крутять разом із відео. Спершу проповідь, потім удар. Під ними пишуть: «пророцтво», «моторошно», «сам собі напророкував».

Мені надсилали це відео знову і знову. Хтось питав: «Отче, як це розуміти?» Хтось писав: «Ось вам і латиняни». А хтось просто ставив сміхунчики.

Я подивився один раз. Більше не зміг. Я сам щодня стою біля престолу. Я сам служу під Хрестом. І я сам говорю людям з амвона ті самі слова: пам'ятайте про смерть. Я раптом відчув, що не знаю, що сказати людям. Що це за смерть? Знак? Кара? Випадок?

Тоді я пішов до старця.

---

Розмова перша

Він живе сам, у хатинці над морем. Стежка туди крута, кам'яна, пахне сухим чебрецем. Я йшов довго. Коли дійшов, сів на лавку біля дверей і довго не міг віддихатися.

Старець вийшов, подивився на мої милиці, потім на торбу.

— Що в тебе там, отче?

— Імена, — сказав я. — Українці. Зниклі безвісти. Убиті ракетами. Матері просять, дружини просять.

Він мовчки простягнув руку. Я дав йому кілька світлин. Він довго дивився на кожну. На одну, де хлопчина років двадцяти сміється, обійнявши собаку, дивився найдовше. Потім обережно повернув.

— А питати прийшов не про них, — сказав він. — Бачу по очах.

І я розповів йому про відео. Про Хрест, що впав. І спитав:

— Отче, що це за смерть? Одні кажуть: він католик, там нема благодаті, от і маєте. Інші: таємний гріх, і Бог покарав його прилюдно, щоб усі бачили. А ще й трансляція, весь світ дивиться. І ще одне, отче. За кілька хвилин до того він сам сказав з амвона: одного дня всі ми помремо. І про час говорив, що ми марнуємо його на порожнє. Тепер пишуть, що це пророцтво. Як на це дивитися по-євангельськи?

Старець довго мовчав. Перебирав чотки. Потім сказав:

---

— Ти прийшов до мене на милицях, з торбою чужих смертей, а питаєш про ще одну. Це добре, що питаєш. Але спершу послухай, як відповів на таке саме питання Сам Господь.

Прийшли до Нього люди і розповіли про галилеян, чию кров Пилат змішав з їхніми жертвами. Прямо під час жертвоприношення, біля вівтаря. Розумієш? Майже те саме. І що сказав Христос? «Чи думаєте ви, що ці галилеяни були грішніші за всіх галилеян, що так постраждали? Ні, кажу вам; але якщо не покаєтеся, усі так само загинете». А потім ще: «Або ті вісімнадцять, на яких упала вежа Силоамська і вбила їх, — чи думаєте, що вони були винніші за всіх, хто живе в Єрусалимі? Ні, кажу вам».

Ось тобі й уся відповідь, отче. Господь не дозволив тоді пояснювати чужу смерть чужими гріхами. І повернув погляд кожного на себе: «якщо не покаєтеся». Не він. Ти. Я.

А коли учні побачили сліпого від народження і спитали: хто згрішив, він чи батьки його? — Господь сказав: ні він, ні батьки, а щоб явилися на ньому діла Божі. Отже, не кожне нещастя є карою. Буває, що це проповідь. Тільки проповідь не тому, хто помер, а тим, хто дивиться.

---

Він показав очима на мою торбу.

— А тепер скажи мені. Отой хлопець із собакою.