TGLIST.COM.UA
Fuente
Духівник | Старець прийняв мене коротко. Пригостив водою й лукумом, розпитав, зві...
Духівник
@duhivnyk
631 Vistas/Alcance
2026-10-17 16:38
Mensaje №3856
Старець прийняв мене коротко. Пригостив водою й лукумом, розпитав, звідки я, де служу, який у мене храм. Я сказав, що я настоятель храму святителя Михаїла Київського. Він кивнув, наче це й так знав, і слухав далі неуважно, як слухають дощ за вікном. А наприкінці подивився на мої черевики й спитав:
— Ноги в тебе міцні?
Я відповів, що міцні, бо щодня плаваю і тягаю залізо.
— Добре, — сказав він. — Знадобляться.
Я подумав тоді, що старий просто жартує з київського батюшки, який приїхав на Гору в дорогому взутті. Я навіть розповідав про це вдома, на трапезі після літургії, як про кумедний випадок. Парафіяни сміялися. Минуло п'ять років.
II
Цієї осені я вирішив дійти до нього пішки.
Від Іверона до Хіландаря веде стара монаша стежка, якою колись ходили всі, а тепер ходять лише ті, кому нікуди поспішати або хто поспішає не туди, куди інші. Вона то спускається до самого моря, де хвилі вилизують камінь до блиску, то піднімається крізь каштанові ліси, такі густі, що опівдні в них стоять сутінки. Подекуди її викладено плитами, по яких ходили ще візантійські ченці; подекуди вона просто зникає, і тоді треба йти навмання, довіряючи хіба що віслючому посліду, бо віслюки на Афоні знають дорогу краще за карти.
Десь на третій годині мене наздогнав монах з мулом. Мул був навантажений мішками з борошном і мав такий вираз, ніби особисто відповідав за спасіння всього півострова. Монах спитав, куди я йду. Я сказав. Він довго дивився на мене, потім на сонце, потім на мула.
— Дійдеш, — сказав він нарешті. — Якщо не будеш питати дорогу.
— Чому?
— Бо всі тобі покажуть різну. А ти йди туди, куди йде стежка.
І пішов далі, а мул обернувся на мене з невимовною зверхністю. Я досі не знаю, чи це була порада, чи монаший жарт, чи те й інше водночас. На Афоні це часто одне й те саме.
III
Я йшов і думав про те, що змінилося за п'ять років.
Тоді в мене був храм, над яким ночами було тихо. Тепер у мене храм, над яким ночами гуде небо. Тоді люди приходили до мене на сповідь із дрібницями: посварилися з невісткою, не постили в середу. Тепер вони приходять із тим, для чого в людській мові немає слів. Тоді я відспівував старих. Тепер відспівую молодих. Тоді я думав, що знаю, як влаштований світ. Тепер я знав лише, як влаштовано один день: прокинутися, відслужити, перевірити, хто живий, зробити те, що можеш, і не думати про завтра довше, ніж треба.
І ще я знав те, про що не казав нікому: що втомився. Що мої парафіяни один за одним питають благословення на від'їзд, і я благословляю, бо хто я такий, щоб тримати. Що знайомі в Європі пишуть: «Приїжджайте, отче, і тут потрібні священики». Що, можливо, я йду цією стежкою лише для того, щоб почути від старця слово, яке зніме з мене тягар рішення. Людина, навіть у рясі, завжди шукає благословення на те, що вже вирішила.
Стежка пішла вгору. Сонце сіло за хребет раніше, ніж я сподівався. Каштани стали чорними. Ноги, які я так хвалив п'ять років тому, гули від колін до п'ят.
І тоді завили шакали.
IV
Я ніколи раніше не чув їх так близько. Це не схоже на вовче виття, яке ми знаємо з книжок, — протяжне й самотнє. Шакали голосять зграєю, перебиваючи один одного, і в їхньому голосінні є щось людське й невимовно тривожне: наче десь у темряві плачуть і сміються водночас. Звук ішов з усіх боків, підіймався з ущелини, відбивався від скель і повертався знову.
Я зупинився. Мені не було страшно — шакали не нападають на людину. Але я раптом відчув, що вийшов за межу. Що день, з його розрахунками, з його втомою, з його листами з Європи, лишився десь позаду, а попереду починається щось інше, де всі мої міркування важать не більше, ніж мішок борошна на спині мула.
За поворотом стежки світилося маленьке вікно.
V
Я не встиг постукати. Двері відчинилися, і старець стояв на порозі зі свічкою в руці, ніби вийшов подивитися, чи не йде дощ.
— Прийшов, — сказав він. — Ноги знадобилися.
Я стояв мовчки. П'ять років. Я не писав, не попереджав, нікому не казав, що піду цією стежкою. Він не міг знати.
— Заходь, — сказав він. — Шакали сьогодні гучні. Вони завжди гучні, коли міняється погода.
У келії було тепло й тісно.
— Ноги в тебе міцні?
Я відповів, що міцні, бо щодня плаваю і тягаю залізо.
— Добре, — сказав він. — Знадобляться.
Я подумав тоді, що старий просто жартує з київського батюшки, який приїхав на Гору в дорогому взутті. Я навіть розповідав про це вдома, на трапезі після літургії, як про кумедний випадок. Парафіяни сміялися. Минуло п'ять років.
II
Цієї осені я вирішив дійти до нього пішки.
Від Іверона до Хіландаря веде стара монаша стежка, якою колись ходили всі, а тепер ходять лише ті, кому нікуди поспішати або хто поспішає не туди, куди інші. Вона то спускається до самого моря, де хвилі вилизують камінь до блиску, то піднімається крізь каштанові ліси, такі густі, що опівдні в них стоять сутінки. Подекуди її викладено плитами, по яких ходили ще візантійські ченці; подекуди вона просто зникає, і тоді треба йти навмання, довіряючи хіба що віслючому посліду, бо віслюки на Афоні знають дорогу краще за карти.
Десь на третій годині мене наздогнав монах з мулом. Мул був навантажений мішками з борошном і мав такий вираз, ніби особисто відповідав за спасіння всього півострова. Монах спитав, куди я йду. Я сказав. Він довго дивився на мене, потім на сонце, потім на мула.
— Дійдеш, — сказав він нарешті. — Якщо не будеш питати дорогу.
— Чому?
— Бо всі тобі покажуть різну. А ти йди туди, куди йде стежка.
І пішов далі, а мул обернувся на мене з невимовною зверхністю. Я досі не знаю, чи це була порада, чи монаший жарт, чи те й інше водночас. На Афоні це часто одне й те саме.
III
Я йшов і думав про те, що змінилося за п'ять років.
Тоді в мене був храм, над яким ночами було тихо. Тепер у мене храм, над яким ночами гуде небо. Тоді люди приходили до мене на сповідь із дрібницями: посварилися з невісткою, не постили в середу. Тепер вони приходять із тим, для чого в людській мові немає слів. Тоді я відспівував старих. Тепер відспівую молодих. Тоді я думав, що знаю, як влаштований світ. Тепер я знав лише, як влаштовано один день: прокинутися, відслужити, перевірити, хто живий, зробити те, що можеш, і не думати про завтра довше, ніж треба.
І ще я знав те, про що не казав нікому: що втомився. Що мої парафіяни один за одним питають благословення на від'їзд, і я благословляю, бо хто я такий, щоб тримати. Що знайомі в Європі пишуть: «Приїжджайте, отче, і тут потрібні священики». Що, можливо, я йду цією стежкою лише для того, щоб почути від старця слово, яке зніме з мене тягар рішення. Людина, навіть у рясі, завжди шукає благословення на те, що вже вирішила.
Стежка пішла вгору. Сонце сіло за хребет раніше, ніж я сподівався. Каштани стали чорними. Ноги, які я так хвалив п'ять років тому, гули від колін до п'ят.
І тоді завили шакали.
IV
Я ніколи раніше не чув їх так близько. Це не схоже на вовче виття, яке ми знаємо з книжок, — протяжне й самотнє. Шакали голосять зграєю, перебиваючи один одного, і в їхньому голосінні є щось людське й невимовно тривожне: наче десь у темряві плачуть і сміються водночас. Звук ішов з усіх боків, підіймався з ущелини, відбивався від скель і повертався знову.
Я зупинився. Мені не було страшно — шакали не нападають на людину. Але я раптом відчув, що вийшов за межу. Що день, з його розрахунками, з його втомою, з його листами з Європи, лишився десь позаду, а попереду починається щось інше, де всі мої міркування важать не більше, ніж мішок борошна на спині мула.
За поворотом стежки світилося маленьке вікно.
V
Я не встиг постукати. Двері відчинилися, і старець стояв на порозі зі свічкою в руці, ніби вийшов подивитися, чи не йде дощ.
— Прийшов, — сказав він. — Ноги знадобилися.
Я стояв мовчки. П'ять років. Я не писав, не попереджав, нікому не казав, що піду цією стежкою. Він не міг знати.
— Заходь, — сказав він. — Шакали сьогодні гучні. Вони завжди гучні, коли міняється погода.
У келії було тепло й тісно.