TGLIST.COM.UA
Fuente
Духівник | У Дафні, на пристані, старий чернець із руками, чорними від смоли й ча...
Духівник
@duhivnyk
434 Vistas/Alcance
2026-10-06 14:33
Mensaje №3759
У Дафні, на пристані, старий чернець із руками, чорними від смоли й часу, взяв мою долоню у свої обидві, потримав, як тримають пташеня, що випало з гнізда, і сказав: «Украніа». І більше нічого. Але я ніс те слово з собою цілий день, як камінець у чоботі, — і не хотів його витрясти.
II
Ми йшли стежкою до Ксиропотама.
Жовтневе сонце ще пекло по-літньому, але вже без злості, як старий батько, що колись бив, а тепер тільки гримить. Цикади мовчали — їхній час минув. Пахло розтертим чебрецем, гарячим каменем і чимось ще, чого я не міг назвати, — може, ладаном, що за тисячу років увійшов у саму землю цієї гори.
Мій товариш ішов попереду і мовчав. На Афоні швидко вчишся мовчати: слова тут здаються зайвими, як зайві ліхтарі вдень.
Біля старого платана стежка роздвоювалася. Праворуч, униз, дзюрчало. Ми звернули до джерела — не тому, що хотіли пити, а тому, що вода на Афоні кличе так само, як дзвін.
Унизу джерело було вузьке, ледве струмок між камінням. Ми піднялися вище, туди, де воно ширшало і падало з уступу скелі тонким срібним полотном у кам'яну чашу, видовбану не знати чиїми руками і не знати коли.
Там я побачив старця.
III
Він стояв на колінах біля чаші й набирав воду в глиняний глек. Сивий — не так, як бувають сиві старі люди, а так, як буває сивим ковиль у степу наприкінці серпня: волосся світилося. Ряса на ньому була стара, вилиняла до кольору попелу, підперезана шкіряним ременем, що тріснув уже в кількох місцях. Босий.
Він почув нас, але не обернувся одразу. Долив глек, поставив його на камінь, перехрестив воду — і тоді підвів голову.
— Слава Ісусу Христу, — сказав він.
Українською. Не тією українською, що в Києві чи у Львові, і навіть не тією, що в моєї бабусі на Полтавщині. Іншою — густішою, з якимсь давнім, розлогим «о», з м'яким степовим «г», наче кожне слово він перш ніж вимовити, довго носив у роті, як носять у торбі хліб.
— Навіки слава Богу, — відповів я, і голос мій зламався. — А звідки ви знаєте, що я з України?
Старець усміхнувся самими очима.
— Бо на тобі печать, сину. Печать того, що несе зараз твій край. Її не сховаєш ні під сорочкою, ні під словом. Я її здалеку бачу: вона світиться, як рана, що ще не загоїлась.
Він помовчав і подивився кудись повз мене, на північ, туди, де за горою, за морем, за Балканами була моя земля.
— Я сам із тих місць, де зараз обстріли, — сказав він. — І як колись ворог нас нищив, так нищить і тепер. Тільки тоді були гармати та ядра. Чавун і порох. А тепер зброя страшніша. Пекельна. Падає з неба, а не від Бога.
— Та звідки ж ви, отче?
Він знову усміхнувся, і в тій усмішці було щось хлоп'яче, щось, чого не буває в ченців, — запорозька лукавинка.
— Із Підпільненської Січі. Знаєш, де Покровське, біля Нікополя? Там, де Підпільна, рукав Дніпровий, обнімає землю, як мати дитину. На правому березі стояла наша Січ. Церква Покрови, тридцять вісім куренів, пушкарня, скарбниця, а довкола — плавні, такі, що й нечистий у них заблукає. Я звідти.
— І давно ви тут, отче? Як вас звуть?
— Ім'я моє Іван. Сухиня на прізвище. Був я отаманом Васюринського куреня. Курінь — то, сину, громада Січі, як одна родина в великому домі, а над усіма — Кіш. Потім Кіш поставив мене полковником.
Я не зрозумів. Чи то, може, зрозумів, але розум мій відмовився взяти це до рук, як відмовляється рука брати жар.
— Як? — перепитав я. — Тобто... це яке століття?
— Я був при Петрові Калнишевському, — просто сказав старець. — Кошовим отаманом нашим. Останнім.
IV
Він сів на камінь біля чаші, поклав долоні на коліна, і я побачив, що на лівій руці в нього бракує двох пальців, а через усе обличчя, від скроні до підборіддя, тягнеться старий білий рубець — слід шаблі, загоєний так давно, що став схожим на зморшку, якою Бог позначив людину.
Мій товариш тихо відступив до платана. А я сів навпроти, на мокрий камінь, і не відчув холоду.
— Ти хочеш знати, як воно було, — сказав старець. — Я розкажу. Бо мало хто тепер пам'ятає, як воно було. Пишуть у книжках, а книжка — то сухий лист. Живе тільки те, що в серці.
Він помовчав, наче перегортав щось усередині себе.
— Ми воювали за цариню з турком шість літ.
II
Ми йшли стежкою до Ксиропотама.
Жовтневе сонце ще пекло по-літньому, але вже без злості, як старий батько, що колись бив, а тепер тільки гримить. Цикади мовчали — їхній час минув. Пахло розтертим чебрецем, гарячим каменем і чимось ще, чого я не міг назвати, — може, ладаном, що за тисячу років увійшов у саму землю цієї гори.
Мій товариш ішов попереду і мовчав. На Афоні швидко вчишся мовчати: слова тут здаються зайвими, як зайві ліхтарі вдень.
Біля старого платана стежка роздвоювалася. Праворуч, униз, дзюрчало. Ми звернули до джерела — не тому, що хотіли пити, а тому, що вода на Афоні кличе так само, як дзвін.
Унизу джерело було вузьке, ледве струмок між камінням. Ми піднялися вище, туди, де воно ширшало і падало з уступу скелі тонким срібним полотном у кам'яну чашу, видовбану не знати чиїми руками і не знати коли.
Там я побачив старця.
III
Він стояв на колінах біля чаші й набирав воду в глиняний глек. Сивий — не так, як бувають сиві старі люди, а так, як буває сивим ковиль у степу наприкінці серпня: волосся світилося. Ряса на ньому була стара, вилиняла до кольору попелу, підперезана шкіряним ременем, що тріснув уже в кількох місцях. Босий.
Він почув нас, але не обернувся одразу. Долив глек, поставив його на камінь, перехрестив воду — і тоді підвів голову.
— Слава Ісусу Христу, — сказав він.
Українською. Не тією українською, що в Києві чи у Львові, і навіть не тією, що в моєї бабусі на Полтавщині. Іншою — густішою, з якимсь давнім, розлогим «о», з м'яким степовим «г», наче кожне слово він перш ніж вимовити, довго носив у роті, як носять у торбі хліб.
— Навіки слава Богу, — відповів я, і голос мій зламався. — А звідки ви знаєте, що я з України?
Старець усміхнувся самими очима.
— Бо на тобі печать, сину. Печать того, що несе зараз твій край. Її не сховаєш ні під сорочкою, ні під словом. Я її здалеку бачу: вона світиться, як рана, що ще не загоїлась.
Він помовчав і подивився кудись повз мене, на північ, туди, де за горою, за морем, за Балканами була моя земля.
— Я сам із тих місць, де зараз обстріли, — сказав він. — І як колись ворог нас нищив, так нищить і тепер. Тільки тоді були гармати та ядра. Чавун і порох. А тепер зброя страшніша. Пекельна. Падає з неба, а не від Бога.
— Та звідки ж ви, отче?
Він знову усміхнувся, і в тій усмішці було щось хлоп'яче, щось, чого не буває в ченців, — запорозька лукавинка.
— Із Підпільненської Січі. Знаєш, де Покровське, біля Нікополя? Там, де Підпільна, рукав Дніпровий, обнімає землю, як мати дитину. На правому березі стояла наша Січ. Церква Покрови, тридцять вісім куренів, пушкарня, скарбниця, а довкола — плавні, такі, що й нечистий у них заблукає. Я звідти.
— І давно ви тут, отче? Як вас звуть?
— Ім'я моє Іван. Сухиня на прізвище. Був я отаманом Васюринського куреня. Курінь — то, сину, громада Січі, як одна родина в великому домі, а над усіма — Кіш. Потім Кіш поставив мене полковником.
Я не зрозумів. Чи то, може, зрозумів, але розум мій відмовився взяти це до рук, як відмовляється рука брати жар.
— Як? — перепитав я. — Тобто... це яке століття?
— Я був при Петрові Калнишевському, — просто сказав старець. — Кошовим отаманом нашим. Останнім.
IV
Він сів на камінь біля чаші, поклав долоні на коліна, і я побачив, що на лівій руці в нього бракує двох пальців, а через усе обличчя, від скроні до підборіддя, тягнеться старий білий рубець — слід шаблі, загоєний так давно, що став схожим на зморшку, якою Бог позначив людину.
Мій товариш тихо відступив до платана. А я сів навпроти, на мокрий камінь, і не відчув холоду.
— Ти хочеш знати, як воно було, — сказав старець. — Я розкажу. Бо мало хто тепер пам'ятає, як воно було. Пишуть у книжках, а книжка — то сухий лист. Живе тільки те, що в серці.
Він помовчав, наче перегортав щось усередині себе.
— Ми воювали за цариню з турком шість літ.