Так було знову і знову. У світі ми звикли до того, що вік написаний на людині так само чітко, як дата на документі. На Афоні цей напис ніби стерто. Або написано іншою мовою, якої я ще не знав.
II
На Святій Горі сповільнюється сам час. Тут досі живуть за юліанським календарем, на тринадцять днів позаду від світу. У багатьох монастирях годинник іде за візантійським звичаєм: доба починається із заходом сонця, і коли в Києві північ, тут може бути шоста година. Гора свідомо не поспішає за світом. Вона не відстає, вона просто відмовилася бігти.
І я подумав: може, це не випадково? Може, там, де людина перестає гнатися за часом, час перестає гнатися за нею?
Та календар пояснював не все. Бо я бачив і таких ченців, які працювали від світанку до ночі, носили каміння, лагодили дахи, всеношну вистоювали без сну, їли раз на день без м'яса й олії. За всіма законами світу вони мали б виглядати виснаженими. А виглядали так, ніби щойно прокинулися в дитинстві.
III
З цим питанням я пішов до старця Ісидора.
Про нього багато пишуть, і всі пишуть одне: це найусміхненіший чернець Афону. Коли я його побачив, то зрозумів, що це не перебільшення. Він усміхався не губами. Він усміхався всім обличчям, кожною зморшкою біля очей, і ці зморшки були не слідами років, а слідами радості.
Він пригостив мене водою й лукумом, як тут водиться, і я спитав прямо:
«Отче, чому ченці на Афоні виглядають молодшими за мирських? Чому в них не читається вік?»
Він засміявся, ніби я спитав про щось дуже просте.
«Бо обличчя пише серце, — сказав він. — Те, що людина носить у серці довго, те і стає її лицем. Якщо в серці роками живе страх, підозра, гнів, образа — вони тиснуть зсередини, день за днем, і з них виростає маска. Людина вже й не гнівається, а маска лишилася. А ченець, що молиться, тримає в собі думки Божі — радісні, чисті. І вони теж пишуть. Тільки пишуть світло. Світлі думки — світлі лиця».
Він помовчав і додав:
«Людина думає, що думки живуть у голові. Ні. Вони живуть глибше. Те, що ти думаєш, коли ніхто не бачить, коли спиш, коли йдеш стежкою сам, — оце і є твоє справжнє. Молитва сходить туди, вниз, і там прибирає. А коли внизу чисто, то й нагорі чисто».
Я тоді зрозумів: старець говорив про те, що в світі називають підсвідомістю. Тільки він мав для цього давніше слово — серце.
IV
Згодом я знайшов цю саму думку в усіх великих старців Афону, тільки кожен сказав її по-своєму.
Преподобний Паїсій Святогорець учив про «добрий помисел»: людина, яка звикла думати про інших добре, бачить добро скрізь, і це робить її мирною. А хто звик підозрювати, той бачить підступ навіть там, де його немає, і вже сам не має спокою. Смуток, казав він, не від Бога, а радість духовна — це ознака, що душа на правильному шляху.
Святий Порфирій Кавсокалівіт казав, що Христос — це радість, світло, нове життя. Він радив не воювати з темрявою в собі напряму, не зосереджуватися на гріху, а впускати світло, і темрява відступить сама. Бо той, хто весь час дивиться на зло, мимоволі набуває його рис.
Преподобний Силуан Афонський писав про благодать, яка, коли вона в душі, видна й ззовні: у тиші, у лагідності, у погляді. Люди, що знали його, згадували, що від нього самого віяло тишею.
А преподобний Серафим, хоч і не афонець, сказав те, що на Афоні повторюють як своє: стяжи дух мирний, і тисячі довкола тебе спасуться. Мир усередині неможливо сховати. Він проступає назовні, як світло крізь алебастр.
Усі вони казали одне: людина стає тим, про що вона думає.