Колись буде день, коли ми скинемо "Льови" й "Талани",Коли плитоноски вляжуться на горища та антресолі,І під спокійним безмежжям неба над головамиМи понесемо на склад свою особисту зброю. Колись буде час, що в наш бік схилить терези -І двигуни бойових машин раптом замовкнуть стомлено,І ми одягнемо, врешті, старі "п'ятсот-перші" "Левіси"... Тільки лиш трохи - щось болітиме під футболками... Колись буде ніч, у яку ми знову зможемо спати -І у сусідній кімнаті - спатимуть наші діти,І ми будемо бачити сни, які не здатні запам'ятати -Яскраві та чудернацькі, неначе тропічні квіти. Колись буде ранок, у який точно усі прокинуться - Не від виття сирен, а від наших голодних котів,Що м'якими лапками торкатимуть наші вилиці -Прокидайся, мовляв. Майже шоста - а я ще нічого не їв! І буде мить - що історію змінить назавжди -Мить, коли полум'я нашої помсти охопить руїни кремля... А потім - ми всі повернемося додому. І тихо скажемо:Це - наша країна. Це - наше небо. І це - наша земля. І хтось - у бездонній височині, серед пухнастих хмар -Нам відповість. І цей голос прискорить пульс. І ця відповідь - означатиме, звісно, "так"... А звучатиме - як коротке, у рацію "плюс".01.10.2024Василь Мулік