Цю історію можна почати спочатку, але то буде надто довго, бо доведеться розказувати про русняве гниле іпсо і стигматизацію військових.
Можна почати з кінця, але тоді ми обмежимося звичайними обіймами.
Тож я почну зсередини.
Парковка, ліниві багатоповерхівки, люди вигулюють собак і маленьких людей. В самому серці сонного кварталу бабка намагається натравити на військового свого йоркширського тер'єра.
Військовий в ахуї, собака в ахуї, я в ахуї вибігаю надвір у домашніх шльопаках і зачучверених шортах.
В одній руці я несу банку меду, а в іншій – непочату пачку своїх цигарок.
- Що, бляха, тут відбувається?
- Я єго засужу! – кричить бабка, метляючи собакою, як рибалка черв'яком на вудці.
- Якого хера?
- Патаму шта он апасний! Он хатєл зарєзать сабачьку!
Військовий піднімає праву руку на знак захисту, лівої він не має.
- Я вобще її не трогав. Собака підійшла мене понюхать, ну я її почухав, все як обично.
- Женщіна, - кажу я, і чуствую як мед набуває ваги ртуті, готовий плецьнутись у бік легких тілесних ушкоджень. – Ідіть уже зараз.
- Та я єго!..
- Ідіть.
Нехотя вона йде, бурмочучи щось про «військовим усьо разрєшено». А чоловік тим часом м'яко і тихо сповзає на бордюр. Його трусить.
- Все нормально?
- А ти як думаєш?
- Правильно, - кажу. – Все якось херовасто.
- Іменно те слово.
Він розказує, що пішов 25 лютого, як і мій Сашко, але попав у морпіхи, їх вийшло 14 із більше сотні людей, криє матом Содоля, я щиро доєднуюсь.
- Мій теж воює.
- Ох, бляха. То я дивлюсь, якась ти наша. Понімаєш, на нас всім срати. Ніхто не бачить нас. От я йду в маркеті, вітаюся з працівницею зала, вона відвертається. Охоронець робить вигляд що не бачить мене. якісь мужики сидять бухають, я спросив закурити, то мало нахуй не послали.
- То на, ось, бери. – віддаю свою пачку.
- Та я не курю. Я поговорити просто хотів із кимось.
Ми довго, міцно обнімаємось під байдужими, вихуївшими і – не без цього – презирливими поглядами місцевих жителів, що так само ведуть своїх дітей і псів. Поряд із ним я також роблюсь наче скляною, невидимою.
Він розказує про поранення і те, що пухлини у нервових закінченнях рано чи пізно уб'ють його. І що йому постійно, перманентно боляче, тому буває тремор, який деякі гівнюки розцінюють як знак небезпеки чи сп'яніння. Він жаліється, що люди вважають його якимось чудовиськом, відвертають погляд, особливо коли бачать ту, іншу, втрачену руку.
- Я не такого хотів. Я тоді ще поняв, що краще вмерти зі зброєю в руках. І пішов. А тепер от, маю. Дякую, що вислухала. Не уявляєш, як мені це було потрібно.
- Та ти що. Мені не складно. Мед візьми, чаю по'єш.
- Нє, вряд лі в тебе дєд пасічник, бери-бери, дитина поп'є.
Він закидає важезного наплічника на спину, ще раз оглядає квартал, теж з презирством і тою особливою гіркотою, яку я впізнаю у людях навіть у цивільному, навіть у костюмі капібари – гіркота людини, яка розуміє, що більшості глибоко серити на її біль та вклад у перемогу.
І йде. Наостанок обертається, усміхається, махає долонею:
- Постарайтеся вижити. Дякую.
- Ти теж.
- Смішна ти, їй-бо.
(Я могла би розказати цю історію набагато краще, але насправді ні, не могла б. Вона така ж хаотична і неструнка, як реальність. Як обіймати сторонню людину наче рідну. Як повертатися додому, до баулів і кітеля, що висить у коридорі. Як чекати ++ у зеленьці. Як пам'ятати всіх. Як спробувати вижити.)