Коли ми були маленькими, ніхто не знав, що означає травма. Точніше, травма означала впасти й отримати по голові гойдалкою, яка наздогнала тебе ззаду. Але потім з’ясувалося, що травма — це якась, іноді малесенька, психологічна подія, яка травмувала тебе в дитинстві, і ти все життя тепер із цим розбираєшся. Травми роблять нас закритими, зручними, старанними, уникаючими, неспроможними любити, жити тощо. І все це ми знаємо, тому що про це говорять із кожної праски. Але мої спостереження трохи про інше. Мені цікаво, що змушує батьків поводитися так, щоб формувати в дітях певні поведінкові патерни. Тобто яку дичину і чому роблять батьки, щоб діти навчилися, що світ небезпечний, злий, йому не можна довіряти і взагалі шансів стати успішною та щасливою людиною мінімум. От тут починається найцікавіше. Війна травмує знов і знов. І не тільки фізично, і не лише через явний ПТСР. Війна формує невпинне почуття тривоги у батьків, які системно, несвідомо трансформують її і передають дітям. Наразі триває наш табір. Ми живемо на фермі, тому з початку війни я спостерігаю за змінами в батьках і дітях. Суттєвими змінами. Нашим таборам 12 років. Ми завжди були раді дітям із функціональними порушеннями, різними діагнозами, особливостями. І за ці роки я помітила один цікавий патерн. Сім’ї, які мали важчі випробування, пов’язані з дитиною, часто мають менше тривожності щодо своїх дітей, ніж ті, для кого війна стала першим справжнім викликом на виживання. Щозаїзду мої колеги просять мене записувати в батьківські групи кружальця з нагадуванням, що наше з батьками завдання — продовжити дітям дитинство навіть в умовах війни і спробувати мінімально передавати їм власну тривогу. Я постійно спостерігаю ситуації, в яких діти схожі на корок, а батьки — на пляшку шампанського, яка то нагрівається, то охолоджується, і тиск між корком і газами постійно змінюється. Сам корок не створює тиску. Він лише його тримає. Тривога — це стан, коли мозок і тіло готуються до небезпеки, якої зараз може навіть не бути. Страх зазвичай має конкретний об’єкт: «я боюся цієї людини», «я боюся втратити роботу», «я боюся обстрілу». А тривога часто звучить інакше: «щось не так», «щось станеться», «я маю щось зробити, але не розумію що». Ми знаємо, як на рівні тіла проявляється тривога. На рівні думок — постійним прокручуванням сценаріїв, потребою все контролювати, перевіряти, передбачати. І тут є важлива річ: тривога сама по собі потрібна людині. Це система сигналізації. Проблема починається тоді, коли сигналізація працює постійно, навіть коли безпосередньої небезпеки немає. А ще тривога дуже не любить відсутності відповіді й невизначеності. Невідомість для тривожного мозку часто важча за погану новину. Тому він починає заповнювати порожнечу власними поясненнями. І зазвичай не найкращими. Ми не можемо забрати у дітей війну. Але можемо спробувати не передавати їм поверх війни ще й власну тривогу. Бо між реальною небезпекою і дитиною майже завжди стоїть дорослий. Саме через нього дитина намагається зрозуміти, яким є цей світ. Небезпечним, злим і таким, якому не можна довіряти. Чи світом, у якому, попри все, можна жити. І навіть стати щасливими. ♥️