Вчора ввечері, буквально через годину після події в Голосіївському районі, ми пішли в кіно на давно запланований фільм «Любить — не любить». На перший погляд здається, що це фільм про кохання. І частково так і є — про прийняття темних сторін один одного, але насправді для мене він виявився про інше. Про те, як питання війни просочується в усі шари нашого життя, у всі його мікрокуточки. Америка — країна, яка не переживала війну на власній території, але водночас це країна, насичена зброєю. І коли країна насичена зброєю, агресія виходить на інший рівень, і це неминуче змінює спосіб мислення. Сила починає означати наявність зброї, захист стає базовим станом, тому що в будь-який момент абсолютно різні люди можуть опинитися в небезпечній ситуації. Це можуть бути діти з доступом до зброї, люди з нестабільною психікою, цивільні чи військові, люди з різними політичними поглядами. Сьогодні я перечитую багато публікацій і коментарів, і головна думка, яка звучить: «його треба було вбити». Я не можу сказати, що хотіла б зберегти життя стрільця, але мені здається, що така позиція дуже сильно спрощує ситуацію. І тим більше проявляє ставлення суспільства до поліції, яку відверто знецінюють. Це не про конкретного поліцейського - він представляє систему. В такому випадку ми фактично говоримо, що кожен має стати тим, хто приймає рішення про життя і смерть. Що проявляє друге питання до нашого суспільства - цінність людського життя. І це нівелює роль людей, яких навчають не тільки стріляти, а й аналізувати ситуацію, розрізняти, брати відповідальність за рішення. Бо ми не знаємо, ким була ця людина. У неї могла бути вибухівка, вона могла втратити сім’ю, могла пережити глибоку травму. Ми не знаємо, чи можна було це спрогнозувати і яке рішення було б правильним. Наявність зброї і вміння стріляти не надає суперсили приймати правильне рішення. Є різниця між людиною, яка стріляє у повітря, не контролюючи себе або намагаючись привернути увагу, і людиною, яка системно стріляє по інших. Але в моменті ми часто не здатні це розрізнити. У моєму житті було неймовірно багато ситуацій, які здавалися абсолютно однозначними, і щоразу реальність виявлялася значно складнішою. Після того, як я колись написала текст про «індульгенцію військовим», я отримала безліч листів. Мені писали різні історії: десь батько прийшов на день народження з гранатою і давав дітям її в руки, десь діти знаходили частини ракет або дронів і приносили їх додому, не розуміючи, що це бойова частина. Це не поодинокі випадки, це ознаки процесу. Саме усвідомлення того, як змінюється країна під час війни, надзвичайно складне і потребує дуже обережного підходу. Бо між агресією і пострілом залишається дуже коротка дистанція. І ще один важливий момент із самого фільму — вибачаю за спойлер. Там ключове питання — не стільки про кохання, скільки про ставлення до людини, яка думала і могла стати стрільцем. І це ставлення просочується в самі стосунки. Фактично фільм показує, як великі історичні процеси, наприклад війна у В’єтнамі, формують довгий ланцюг, який впливає на життя і стосунки людей через десятиліття. Це ланцюг: війна, культура зброї, спосіб мислення, страх, реакції, стосунки. І в якийсь момент це вже не про війну напряму, це про те, як люди дивляться одне на одного. І тут важливо розуміти, що в американському суспільстві існують дві різні філософії. Перша — це право на захист, де зброя розглядається як гарантія свободи і можливість захистити себе та своїх близьких. Друга — це право на безпеку, де зброя сприймається як джерело ризику, який потрібно обмежувати. Ці дії філософії навіть розмежовують саму Америку, ділять людей і формують електоральні фундаменти. Для нас це попереду. І обидві ці позиції мають свою логіку, свою історію і свої аргументи. Ми часто бачимо Америку як успішну модель і беремо з неї приклади, але разом із цим досвідом існує й інша сторона — складна, суперечлива, з високим рівнем насильства, яке пов’язане саме з доступністю зброї. Наукові дослідження, зокрема Гарвардського університету, показують….