​​"Як виглядає Марселлас Уоллес?"
— запитує глядача Квентін Тарантіно у своєму культовому “Кримінальному чтиві”. Режисер відмовляється від типової зав’язки для кримінальної картини, викручуючи хронологію фільму до абсурдності. В середині фільму персонаж гине, а в кінці — спокійно п’є каву в кафе.

Як змінити лінію оповіді так, щоб смерть втратила значення, а діалог про масаж ніг став важливішим за пограбування? Як змусити глядача співпереживати вбивцям лише через те, що вони обговорюють гамбургери перед розстрілом?

🕺

Тарантіно знав відповідь на ці питання ще у 1994 році. Адже він відмовився грати за правилами класичного Голлівуду.

На перший погляд, “Кримінальне чтиво” — до неможливого абсурдний, грубий і кривавий трилер про американську мафію, боксера та сучасну незграбну версію Бонні і Клайда. Проте яскраве початкове враження залишає по собі іншу суть, яку заклав режисер. Цей фільм — радикальний маніфест про те, як працює кінематографічний час. Тарантіно розбирає дешеву бульварну літературу на запчастини, щоб скласти з неї не лише критику й сатиру на жанр, а щось принципово нове. Сюжет стосується не стільки злочинності чи зіткнень, а ролі випадковостей, вибору та відкуплення долі.

🎬

Увімкнувши картину, поринаєш у своєрідне кільце, дике для звичного лінійного сприйняття. Автор використовує прийом нелінійного монтажу, розкладаючи причинно-наслідкові зв’язки немов інженер. Події — одночасні, вони не йдуть одна за одною. Зокрема: смерть Вінсента Вега від рук Бутча не завершує його історію у фільмі. Буквально за півгодини хронометражу, він знову живий і розмірковує про божественне втручання разом із Джулсом.

Такою грою у конструктор Тарантіно змиває драматургічну вагу смерті героїв, дезорієнтуючи нас своїм сторітелінгом. Та чи є це хибним у своїй суті? Адже наші життя та пам’ять не є абсолютно хронологічними: вони керовані асоціаціями та моментами, а не чітким порядком. Всі ми, певною мірою, є відвідувачами того самого пограбованого кафе: історія героїв презентується нам вже після пострілу, а не перед ним.

🚬

Іншим аспектом є тема моралі, яка в кримінальному світі зазвичай майорить ярликами “хороших” і “поганих” хлопців. Тарантіно зосереджується ж на повсякденній буденності: житейській мудрості, до смішного абстрагованих діалогах і проблемах побуту. Чи мають право найманці на духовне переродження, у чому був настільки впевнений Джулс? Розмови про амстердамські макдональдси та французькі слова роблять героїв схожими не на очевидно-вигаданих, а на живих людей. Тим не менш, фільм не робить знижку на захваті глядача від харизми чи жартів персонажів. Усі вони врешті споживають наслідки власних виборів: Вінсент по-дурному гине в туалеті, відмовившись від переосмислення, а Джулс натомість — отримує свій шанс на порятунок, “вирішивши ходити по землі”.

Та найбільше цікавить, звісно, не технічні аспекти. Герої діють не за законами класичної трагедії з передбачуваністю подій. У цьому світі така дрібниця, як забутий годинник або ж осічка револьвера вирішує більше за запланований сценарій. І зрештою, метафізика сплутує їх у єдиний вузол, переконуюючи глядача: класична форма розповіді давно й безбожно застаріла.

🔥

З Любов'ю,
Твій. Найкультурніший ❤️‍🔥