Війна – це завжди про механізм адаптації, адаптації систем та процесів. На другу половину 5-го року повномасштабної війни ми маємо слабку інституційну владу, аморфний бізнес та суспільство яке живе питаннями перемовин. Не дивно, що зміни в системі і процесах не відбуваються.

Навіщо? Скоро ж мир. І цей «скоро мир» уже триває декілька років, заважаючи привести систему до ладу. Із таким настроєм довелось зіштовхнутись під час адаптації війська в самому війську, ще й під час війни.

Коли з'явилась корпусна система – саме ті організми, які чітко розуміли суть та потребу процесів, маючи сміливість сказати собі, що «це надовго, треба щось робить» і змогли привести нас до тих успіхів на полі бою, котрі маємо за останні 3-4 місяці.

Це не дається легко. Це постійний пошук кадрів та силове протистояння ледь не до табурєткі по голові. Але це вдалося зробити в армії – не повсюди, але все ж вдалось і йдуть процеси масштабування.

Тоді й держава із суспільством мають йти в ногу. Неможливо перебувати на двох або навіть трьох різних швидкостях. Верховна Рада не може собі дозволити поводитись так, ніби є речі неважливі. Не має бути депутатів, які заважають комплектуванню війська.

Бо рано чи пізно для вирівняння швидкості прийдуть з табурєткой. І тоді мало кому сподобається те, як саме це буде проходити. Особливо тоді, коли від «підготовки поля бою» росіяни у Балтії перейдуть безпосередньо до вторгнення. Бо армія без масла не залишиться, а суспільство має бути морально готовим до переходу на талони та злидні.