Київ знову отримав удар не лише по людях, а й по самій ілюзії безпеки. Черговий терористичний акт дуже чітко показав річ, яку в нас роками намагаються замовчати: заборона не зупиняє того, хто вже вирішив убивати. Папірець не зупиняє кулю. Табличка з правилами не роззброює психопата. Закон, який працює тільки проти дисциплінованого громадянина, не є захистом.Проблема не в тому, що в суспільстві існує зброя. Проблема в тому, що право на силу в нас розподілене принизливо й лицемірно. Злочинець шукає спосіб — і знаходить. Терорист готується не в межах дозволеного. Він не заповнює заяву, не стає в чергу, не чекає печатки. Він приходить уже з наміром. А поруч із ним стоїть звичайна людина, якій держава залишила одну функцію: впасти, сховатися або вмерти, поки хтось їде на виклик.Саме це і є суть провалу. Не абстрактна дискусія, не телевізійна балаканина, не моралізаторство людей, які ніколи не дивилися насильству в обличчя. А проста, груба реальність: коли зло входить у приміщення зі зброєю, беззбройний має не “правильну позицію”, а дуже короткий проміжок між переляком і кров’ю.Особливо огидно це звучить в країні, яка живе у війні. Бо держава вже одного разу все сама сказала без слів. На початку вторгнення вона не читала лекцій про “небезпечне суспільство”, а роздавала автомати тим, на кого спиралася в критичну хвилину. Тобто коли запахло катастрофою, громадяни раптом стали достатньо відповідальними. А коли перший шок минув — їх знову повернули в статус тих, кому не довіряють. Оце і є справжній діагноз системи: ти потрібен озброєним лише тоді, коли владі страшно.Ще бридкіше виглядає інше. Ті, хто любить розповідати про ризики озброєного населення, самі дуже часто не ходять без захисту. Нагородна зброя, охорона, спецрежим доступу до безпеки — для обраних. Для решти — повчання про відповідальність. Це не принцип. Це кастовість.Я не підтримую бардак. Я не підтримую стихію. Я не підтримую дурну романтизацію пістолета. Але я підтримую жорстку й дорослу модель: чіткий закон, реєстр, навчання, регулярні перевірки, психіатричний контроль, відповідальність за порушення — і гарантоване право людини захистити себе негайно, а не посмертно.Бо питання вже давно не про метал у кобурі. Питання про те, ким держава бачить громадянина: партнером у безпеці чи статистом у власному місті. І якщо відповідь друга — тоді не треба брехати про турботу. Тоді треба чесно сказати: вам дозволено лише чекати. А чекання в країні, де поруч росія, дуже часто закінчується могилою.EMINEM ✙ | Підписатись