Сьогодні майже ніхто не згадав про одну дуже трагічну дату української історії.10 березня — 80 років Львівському псевдособору 1946 року. Саме 8–10 березня 1946 року у Львові, в соборі Святого Юра, під контролем радянських спецслужб відбулася подія, яку історія назве своїм справжнім іменем — псевдособором. На той момент усі греко-католицькі єпископи вже були заарештовані НКВС. Митрополит Йосиф Сліпий та інші владики сиділи у тюрмах або вже прямували етапами до Сибіру. Тобто «собор» відбувався без жодного єпископа УГКЦ. Під наглядом радянських спецслужб. У документах НКВС це прямо називалося операцією з ліквідації Української греко-католицької церкви. У Львові зібрали близько 200 священників, на яких чинився жорсткий тиск. Багато хто підписував документи, розуміючи, що відмова означає арешт, табори або смерть. І цей «собор» оголосив:— скасування Берестейської унії 1596 року(Коли патріарх Варфоломій скасував Документ скільки було галосу на московщіні)— розрив з Римом— «возз’єднання» з Російською православною церквою. Так радянська влада формально ліквідувала Українську греко-католицьку церкву. Після цього почалися масові репресії. Тисячі священників були заарештовані. Сотні загинули у в’язницях і таборах. Понад тисячу священників пройшли через ГУЛАГ. Храми передавали Московському патріархату. Священників змушували переходити. А тих, хто відмовлявся — ламали, саджали, висилали. Але віру знищити не вдалося. Українська греко-католицька церква пішла у підпілля і катакомби. Літургії служили у квартирах. Священників таємно висвячували в будинках і лісах. Церква жила підпільно понад 40 років, аж до кінця 1980-х. Це була одна з найбільших церковних трагедій ХХ століття. І дуже показово, що сьогодні про цю дату багато хто воліє мовчати. Бо вона нагадує про просту річ:коли Церква стає інструментом імперії — починається трагедія. І на цьому фоні дуже дивно чути сьогоднішні крики про «гоніння на Церкву». Те, що сьогодні називають «гоніннями» —це навіть не тінь того, що переживали християни у ХХ столітті. Це не гоніння. Це — квіточки. Це можливість зупинитися і чесно подумати:може ми щось робили не так?може ми занадто глибоко зайшли у політику?може Церква дозволила використати себе як інструмент пропаганди?може ми дозволили злим людям говорити від імені Церкви? Історія іноді дуже боляче ставить такі питання. Але без чесної відповіді на нихнеможливо очистити Церкву і повернути довіру людей. Пам’ять про Львівський псевдособор —це не лише історія греко-католиків. Це урок для всієї Церкви і для всього українського народу. І дуже важливо, щоб цей урок не був забутий.