​Франц Еверс — ветеран Першої світової, колишній військовий лікар і безнадійний морфініст, що живе на маргінесі суспільства. Він здає в ломбард рештки свого минулого життя й потопає у химерних сновидіннях, поки за стінами щодня змінюється курс марки та вирують політичні чвари.

Зустріч із таємничим вороном, хранителем пам’яті людства, відкриває йому очі: атмосфера відчаю та божевілля, яка пожирає місто, — прояв набагато зловісніших сил, здатних розірвати тонку межу самого буття. Міфи й казки оживають, час і простір перетворюються на поле бою з первісною пітьмою, проте щоб вийти на нього, Франц мусить подолати темряву в собі та знищити власних демонів.

Повівся на інформацйне збурення, котре викликав дебют Ольги Мерц у книжковій спільноті, і в принципі, не розчарований. Хоч до фентезі в будь-яких його жанрових конфігураціях ставлюся дуже обережно.

Попри те, що добру половину книги я ніяк не міг сфокусуватися на героях, їхніх драмах і сюжеті загалом, що може і не про текст, а про мій теперішній стан, роман зачепив.

Зайшло і рішення закинути історію в часи Веймарської республіки 20их з гнітючим передчуттям приходу нових темних часів та їбанутого художника на престол, і максимально неідельний наркет Еверс, якому авторка змусила співпереживати, бо грішні іноді таки бувають святими-праведними, і допотопний ворон з ковчега Ноя, і флейтистка, що врятувалася з «Титаніка», і реальна міська топографія, якою можна пройтися наприкінці книги. Окрім, звісно, болючої теми ПТСР та спадщини війни, якою суспільство судомно давиться ще роки потому.

Багато зчитуваних реверансів в бік класичних текстів (того ж Ремарка, Гофмана, По), біблійна езотерика, класичні європейські страшилки і навіть пізніші пеннівайзівські вайби протагоніста з глибоких міських підземель… За винятком іноді надто театрального мелодраматизму в останній четвертині роману, все працює. І деталі тут важать дуже багато, деталями-відсилками цей текст для мене і цінний.

Окремий плюс за справді приємне для рук та очей видання Уробороса.