Іньярріту наїбав мене ще на етапі трейлерів. Потім мене наїбанькали оглядачі і глядачі, які розкритикували фільм після перших показів, хоча під сорок я не дуже ведуся на ці манси. Врешті, мене наїбали рейтинги з новин і заголовки про найбільший прокатний провал в карʼєрі Тома Круза.

Може і так, хулі там, цифри річ вперта (жодні цифри, утім, не роблять того ж нового і виссаного із чирячка на дупі «спайдермена» кращим - не в образу фанам), але Круз зіграв одну зі своїх ліпших ролей з часів Магнолії Андерсона, яку я тільки нещодавно вперше подивився (раджу і дивом дивуюся, як я прогавив цей шедевр).

І хоча герою Круза, Діґґеру, нафтовому магнату з помираючою кицькою на руках і резиновим пузом, теж потрібно певною мірою рятувати світ, проблеми якого він вперто ігнорував, цьому месіанству ти віриш охочіше).. Як і дикому кидалову між фарсом та болісною екзистенцією в паузах, яке робить фільм ледь не античною трагедією.

Так, Іньярріту тут не дуже схожий на Іньярріту. Може крапаль на себе з часів Бьордмена. Крапаль. Більше на того ж Андерсона чи Лантімоса з його любовʼю до ядучої сатири та гротеску.

Так, авторська маніфестація тут видається більш ніж архаїчною, до вульгарності нарочитою, а таймінг окремих сцен-монологів міг бути і коротшим, але це хороше, вигадливе, смішне кіно. Це якісне кіно. Одне з кращих в році.

Попри цифри і доволі логічне відторгнення мас, котрі планомірно лишали і так малолюдний сеанс починаючи від екватору фільму. Кіно, яке полежить якусь кількість років і стане хай нішево, але культовим.

Але це не точно.

Із залюбленим мною Вавілоном цього так і не сталося, та це історія не про фільм і його чесноти, а про сучасного глядача, якому потрібно вміти вгодити.