​​Дуже сподобалося. Маю ще одного автора, якого сміло можу віднести до особистого топу. Щось схоже я відчував коли читав «Маленьке життя» Янагіхари, проте тоді метчу не сталося. Ні з текстом, роздутим до невиправданих (ледь не графоманських обʼємів), ні з манерою авторки. Але сьогодні я про Майкла Каннінгема і його «Дім на краю світу». Боббі, Джонатан, Клер. З різних сімей, з різним вихованням і поглядами на світ, проте обʼєднані космічних масштабів самотністю, яка привела їх до богемного Нью-Йорка 80их. Щось на глибоко інтимному, меланхолійному і сміливому. Врешті, хто сказав, що троє людей не можуть бути сімʼєю і виховувати дитину? Більше того, дати одне одному відчуття назавжди втраченого дому.Стильний, травматичний роман-дорослішання, тиха маніфестація свободи епохи СНІДу і одна із найсумніших книжкових історій, прочитаних за останній час. Терміново шукатиму на своїх полицях «Години», за які Каннінгем отримав Пулітцера.Раджу, якщо любите поетична прозу, де внутрішня рефлексія домінує над сюжетом, а героїв періодично хочеться піздити. Жартую)..