​​Дуже сподобалося. Маю ще одного автора, якого сміло можу віднести до особистого топу. Щось схоже я відчував коли читав «Маленьке життя» Янагіхари, проте тоді метчу не сталося. Ні з текстом, роздутим до невиправданих (ледь не графоманських обʼємів), ні з манерою авторки. Але сьогодні я про Майкла Каннінгема і його «Дім на краю світу». Боббі, Джонатан, Клер. З різних сімей, з різним вихованням і поглядами на світ, проте обʼєднані космічних масштабів самотністю, яка привела їх до богемного Нью-Йорка 80их. Щось на глибоко інтимному, меланхолійному і сміливому. Врешті, хто сказав, що троє людей не можуть бути сімʼєю і виховувати дитину? Більше того, дати одне одному відчуття назавжди втраченого дому. Стильний, травматичний роман-дорослішання, тиха маніфестація свободи епохи СНІДу і одна із найсумніших книжкових історій, прочитаних за останній час. Терміново шукатиму на своїх полицях «Години», за які Каннінгем отримав Пулітцера. Раджу, якщо любите поетична прозу, де внутрішня рефлексія домінує над сюжетом, а героїв періодично хочеться піздити. Жартую)..