Гарно написано, прекрасно перекладено, але як же мене виснажила ця книжка…

#прочитала «До безпечних берегів» — ⭐️⭐️

Це неспішна історія дружби двох подружніх пар, яка починається в часи Великої депресії й триває десятиліттями.

Ларрі — письменник, Саллі — його свята, тиха дружина (про яку ми майже нічого іншого не знаємо). Вони знайомляться з Черіті та її чоловіком Сідом і миттєво потрапляють під їхні чари. Черіті має сильну волю (див: патологічно контролююча), а Сід — шанобливий (див: безхребетний). Сід хоче бути поетом, але Черіті забороняє йому писати вірші на користь успішної кар’єри в університеті.

Далі будуть спойлери й багато мого обурення:

Саллі, дружина оповідача, буквально не має ніякої ролі, окрім як бути благородною, сильною, вишуканою, мудрою, терплячою. Вона ледь не вмирає під час пологів, і ми абсолютно не знаємо, як вона пережила цю травму й що про це думала. А після цього медсестра відправляє її чоловіка додому поспати зі словами: «А ми поки причепуримо її для вас». Ця репліка, звісно, дуже лягає на ті часи, але нашого прекрасного оповідача це навіть трішки не бентежить. Він відповідає: «Так, ви праві» — і йде спати додому, хоча навіть ще не бачив своєї дружини, яка дві хвилини тому була на волосинці від смерті.

О, а потім вона ще в якийсь момент захворює на поліомієліт. Виживає, проте більше не може ходити. І всі роздуми героя про це: яка ж вона мужня у своїх стражданнях. І розмови в дусі: ні, вона не тягар для мене, хоча збоку можна подумати, нащо молодому й здоровому чоловіку, як я, бути з жінкою з інвалідністю.

Ну, але він типу кохає її та обожнює, а тому залишається з нею протягом усього життя.

Це я ще забула сказати, що вона не пішла до аспірантури, щоб натомість працювати й оплачувати ЙОГО навчання. Вона думала, що зрештою повернеться до навчання, але потім була вагітність і дуже погані наслідки після пологів. І вона так і не повернулася. Але ми не дізнаємося, чи вона шкодувала про це!

Ми абсолютно нічого не знаємо про те, що думає, відчуває і хоче Саллі хоча б у якийсь момент свого життя.

Є ще Черіті, якій до кінця книжки автор надає стільки негативних вайбів, що аж зле. Але це принаймні трохи розкриває її як особистість — доволі яскраву, неоднозначну, але сильну жінку.

Ще можу багато до чого причепитися, але ці претензії — головні. Ну, може, ще страшно бісить те, що вони білі, привілейовані, багаті американці, яким абсолютно похуй на біди цього світу.

Вони гребують робітничим класом і сумують через війну, бо стало важче жити.

В іншому: автор дуже гарно й елегантно пише, переклад Інни Вовченко — на висоті.
А ще сама ідея роману — про тихі життя, які не залишили сліду у світі, але на яких світ залишив свій слід. Це те, що справді здатне відгукнутися. Ну, але не цього разу.

Ставлю 2 зірки, одну зіроньку віддаю за красу перекладу й самого видання улюбленої «Лабораторії».

Читали? Цікаво, почути інші думки!