я згадую свої останні сльози. минуло майже півроку. тоді від постійних панічних атак, тепер я на грані через свій внутрішній стан. невдаха. всі цілі, що ставив забулися в мить. вогонь, що мав би здійснити всі мрії, я знову його погасив. важко сказати, що зупиняє мій механізм. нестача любові, довіри, дружніх відносин, а може замало грошей. надто дорогий, надто голосний чи занадто мовчазний. чому нікому я не потрібен, коли нарешті показую емоцію, яку відчуваю, а не дурнувату посмішку, що з обличчя не злазить. можливо, справді мене легше сприймати так: життєрадісний і з першого погляду вільний. «змінися. благаю». чому ніхто не сприймає мене без маски. маю бути ідеальним, напевно. досконалість приведе до могили, у найгіршому випадку до шкідливих звичок. чому я людина, чому я старію, чому день за днем розвивається дисанія. втомлений погляд, до всього байдужість. може спробувати тиждень не їсти або лишити кривавий слід на посмертній записці, може так відчую знову жагу до життя? зрозумію, що хоч себе сприймати будь-яким треба. усвідомлю, що мені є, що у цьому світі втрачати. сімʼя, друзі, сонце і вітер; сміх, сльози, смак кави і фруктів. головне, що є у мене це розуміння, але чи багато втрачаю? не можу знайти розуміння, не можу знайти сили, щоб відписати людині. величезний потік інформації, більше за це лиш кількість людських масок. як себе відкопати з могили. здоровий сон і відучити себе любимим. ти можеш хоч раз порадіти за мене? чому кожен мій успіх супроводжується єбаним негативом? чому я лиш чую, що ти можеш краще. «просто зміни це і це і ще це…». та ну його нахуй, давай краще змінюся я повністю. давай повіримо у реінкарнацію. нове тіло, мозок, нарешті зроблю правильний вибір. оберу інше життя та людей, може тоді це все стане мати хоч якийсь сенс?