Повітря тут важке, як олово, і наповнене солодкуватим, нудотним запахом гнилої мертвечини, що перебиває сирість каменю. Кожен крок відлунює внизу, де в темряві ворушиться щось, що ніколи не бачило сонця. Вище, під самим відкритим небом, закута в іржаві ланцюги, височіє Вона.

У старих шахтарських журналах це місце називали просто Матір'ю.

Кажуть, колись вона тримала у своїх руках світло. Одного дня світло згасло. Коли останнє пасмо її волосся впало на камінь, із Безодні озвався той, хто ніколи не знав співчуття.

Він не просив поклоніння. Не вимагав крові. Він лише забрав частину її болю. Він не створював тріщин. Він лише знаходив ті, що вже існували.

Він не приходить до сильних. Він приходить до тих, хто більше не має сил зачинити двері.

А довкола повзають білі личинки, народжені сумішшю божественної плоті та вічного голоду — немов дрібні, розрізнені думки про жаль і втрачене минуле, що повільно доїдають руїни того, що колись було цілісним і повним життям.

Скульптура Vi2005 за підтримки Psayker