#прочитане #лі_йондо

📖 Лі Йондо. Серця наґів (Bookchef, 2025)
[Перекладачка - Юлія Ковальчук]

Історія, яка залишила мене абсолютно байдужим.
Чому так сталося? Ось приблизний перелік причин

1️⃣ Низькі ставки. Роман побудований за принципом квесту: група героїв повинні дійти до точки А, зустріти там четвертого героя, і з ним повернутися до точки Б.
Здавалося б, що тут може піти не так? Як виявилося, все!
Чому цей квест такий важливий? Якими будуть наслідки його провалу?
Чому в нього треба вирушити саме зараз? Що трапиться, як герої затримаються в дорозі?

Власне, сюди ідеально пасує принцип трьох C Дена Брауна:
🔵 Contract: автор має пообіцяти, що знає щось таке, що читачі дізнаються, прочитавши його роман. Фактично, це натяк, що історія має інтригу та розгадку;
🔵 Clock: високі ставки, які супроводжуються обмеженим часом головних героїв. Тобто рух має відбуватися постійно під тиском;
🔵 Crucible: головні герої не можуть "зіскочити" з історії, а давати раду обставинам, в яких вони опинилися.

От з цими пунктами в роману біда. Герої наче мають мотивації, але дуже слабкі: я так і не відчув, чому вони не можуть просто "вийти" з пригоди. Чому? Чим це їм загрожує? Оскільки їхній квест не має статусу порятунку світу, а ще й сприймається як виконання контракту, за який буде просто оплата праці, то... То я так і не зрозумів, чому вони не покинуть цей квест
(Хоча причина може бути в різниці культур — про що йдеться в другій частині відгуку!)

2️⃣ Картонні загрози. Герої постійно втрапляють в різні ситуації, але автор навіть не намагається налякати нас. Ясно, що герої долають всіх ворогів! Причому чи це люди, чи потойбічні істоти... Все відбувається буквально протягом десяти-двадцяти сторінок.
І визначальною є їхня реакція на халепи. Вона просто відсутня. На небезпеку вони реагують як ми — на прохання заварити чаю. Звична справа! Треба просто закип'ятити води і залити листя чаю окропом!

3️⃣ Персонажі-функції. Кожного з героїв можна описати одним реченням. Причому коротким. Якщо лекон, то запальний і нерозважливий. Якщо доккебі, то оптимістичний і грайливий. Якщо Кейган Драккар, то всезнаючий і врівноважений. За таких умов виявляється, що і пригоди з низькими ставками не виконують іншої функції — розкривати героїв. Адже в Толкіна це типовий прийом: ситуація не дуже загрозлива, але герої роблять щось, що розкриває їхні характери. Тут цього нема, тому пригоди стають ще простішими...

4️⃣ Схематичний світ. Автор уникає двох речей:
🔵 історії світу;
🔵 описів.

Щодо першого, то за весь роман ми так і не збагнемо, якою є організація континенту. Ясно, що є королівства людей, імперія наґів. Але якими є їхні історії? Чим одне королівство відрізняється від інших? Попри постійні пригадування давніх легенд, цей світ не має історії. Не кожне фентезі цього потребує (і Ле Ґвін цьому приклад!). Але тоді це треба компенсувати чимось іншим.

І цим можуть бути описи, які додають світові матеріальності. Але автор і тут вирішує не ускладнювати справи. Якщо ми бачимо руїни палацу, то автор так і пише: "Це були руїни давнього палацу, який колись зазнав слави та величі". І наче слів багато, а картинки немає перед очима. Хоча б деталі — про колони, зали, браму тощо... Ні, автор таким не заморочується. Тому дуже скоро пустеля і джунґлі сприймаються як один і той же порожній простір, де герої щось роблять.

І залишається остання причина!

5️⃣ Порожня мова. Це дратувало найбільше: герої говорять багато, автор постійно подає описи, але інформації в них дрібка. Один абзац мене так вразив, що я досі пам'ятаю загальну ідею:
Оскільки він не вмів плавати, то йому постійно до рота та носа потрапляла вода. І це недивно, адже він ніколи не вчився плавати. Бо якби він вчився, то знав би, як плавають у воді — і не зачерпував би воду ротом та носом!

Цитата не дослівна, але такий абзац в тексті є. Наче нічого такого, але якщо уважно придивитися, то маємо три речення, які можна "архівувати" в одне, витратити менше слів, але зберегти суть сказаного.

І так постійно!
Я просто прогортував цілі сторінки, бо якщо читати кожне слово, то кінця-краю тексту не буде!

➡️ завершення