“Сонячний промінь у холодній воді” Франсуаза Саган

Проковтнула за два дні “Сонячний промінь у холодній воді” Франсуази Саган.

І в мене виникло питання: чому в хорошому романі обов’язково хтось має померти? Ніби, якщо кохання було справжнє (а в книгах факт наявності кохання ніколи не ставлять під сумнів) — то, будь ласка, давайте помирайте в кінці😐

Уявіть, якби за цим принципом жили реальні люди у реальному житті? Можливо, я перечитала психологічних книжок, але в мені миттєво вмикається скептик, коли герої на сторінках плутають пристрасть з коханням, а перші півроку спільного життя — називають кінцем кохання (кінцем пристрасті)🙍‍♀️

Але я відволіклася.

За сюжетом паризький журналіст і гульвіса приїздить у провінцію до сестри з чоловіком рятуватись від депресії. В Парижі він залишає коханку (яка йому набридла) і роботу в редакції (про яку він теж не кращої думки). Депресія (чи що там було) майже миттєво минає після зустрічі з провінційною багатійкою-інтелектуалкою, дружиною місцевого буржуа.

Як це часто буває у французьких романах — жінка проявляє ініціативу, і наш герой розуміє, що вляпався “по-повній”. Його нова кохана залишає чоловіка і до Парижу він приїздить уже не один.

І ось тут найцікавіше. Адже курортні романи мають властивість бути привабливими лише у відриві від реального життя.

Як на мене — мила, трохи сентиментальна історія, якою я провела останні дні літа. Саган пише сміливо, без лестощів і жодної спроби закохати в своїх героїв читача. Можливо, в цій чесності і прямоті її успіх.

#книжкові_рецензії