Чотири роки ранок 24 лютого не минає. Того дня сини й доньки України стали на захист держави. Дехто з них більше ніколи не повернеться додому. Молоді, світлі, сильні. Вони назавжди залишилися на своїй землі. І водночас — тисячі наших захисників і захисниць продовжують стояти на передовій. У холоді, у темряві, під небом, яке невтомно розривається вибухами. Наші оборонці — в небі. Наші медики, енергетики, комунальники, волонтери — кожен на своєму місці. Завдяки їм ми можемо жити, працювати, вести дітей до школи навіть 24 лютого, але вже 2026 року. Щодня дивлюся на наше місто — і бачу, як кожен живе в цій війні. Хтось сильніше притискає дитину до себе. Хтось усміхаєтесь, бо треба. Хтось завмирає на секунду, коли читає новини. Бо для кожного ця війна — особиста. Для кожного вона своя. Ми навчилися жити з війною і це, мабуть, найважче усвідомлення. І якщо сьогодні болить — це значить, що ми живі. Сьогодні на Соборній площі, під час Національного дня молитви, разом із черкаською громадою, молилися за те, щоб якнайшвидше закінчилася ця війна і настав справедливий мир. Пам'ятаймо: ми на своїй землі, нас не зламати!