Видавництво Богдан | Тут дуже-дуже давно не виходили ніякі відгуки. Виправляюся, але, здаєт...

Тут дуже-дуже давно не виходили ніякі відгуки. Виправляюся, але, здається мені, речі, які я сьогодні казатиму, будуть дещо контроверсійними, бо поганих рецензій я на цю книжку майже не бачила, а мені ж вона абсолютно не сподобалася. Заздалегідь кревно вибачаюся перед кожним, хто є її прихильником! 🌚🐶 А ділитимуся я враженнями від книжки «Ніч у самотньому жовтні» Роджера Желязни — історії, яка створена для того, аби читати її саме в цей місяць. Тут мені обіцяли цікавого головного героя (песика, чий господар — це сам Джек-Різник!), незабутню осіннє-гелловінську атмосферу, численні великодки на різних персонажів готичної літератури й не тільки, але… якось все воно мені збилося в суцільний вінегрет, який мені так і не вдалося розсмакувати 🤷‍♀️На ґудрідзі мені трапився відгук, що від цієї книжки такий же ефект, як від «Месників» — є сила-силенна твоїх улюблених героїв, чого б тобі, здавалося, мало вистачити, аби полюбити історію. У «Ночі…» сам Желязни, здається, на щось таке і сподівався: додаємо Віктора Франкенштайна, Дракулу, Ларі Тельбота й купу інших героїв, підживлюємо лавкрафтіщиною — щось та й вийде. Прихильники гарантовано проковтнуть! Але, на мою нескромну думку, це все не спрацювало ані на йоту. Що ж мені так не сподобалося?📍 По-перше, сюжет. Пес Нюх і його господар мають взяти участь в одній небезпечній грі, яка проходить у жовтні. Її деталі ми поступово дізнаємося крізь діалоги тварин-помічників гравців, які обмінюються один між одним корисною інформацією про гру. Якщо на початку мені це й дійсно було цікаво, то з часом ці численні діалоги про якусь гру, суті якої автор і сам неначе не надто вловлює, почали набридати. Тим паче, характери героїв не те, щоб якось розкривалися, бо Желязни зовсім не припадає ні на ніякі цікаві деталі, які б якось їх поглиблювали. 📍 По-друге, темп книжки. Якось все воно прісно й стиснуто — наче й відбувається багато всього, а переживань за героїв та їхні пригоди зовсім не виникає. Так само й з самою грою — я очікувала якогось масштабного та цікавого кінця (не дарма ж ми стільки терпіли цих підготувань і розрахунків місця проведення ТАКОГО масштабного ігрища), а зрештою… сталося й сталося, все абсолютно рівно й з нульовим рівнем напруги. Та й з саму загадку навколо цієї гри, на мою думку, Желязни геть не вдалося вибудувати.📍 По-третє, персонажі. Так, взаємодія Нюха й Сірохвістки — це найкраще, що було в цій книзі. Решта героїв — це імена заради імен. У них геть немає характерів, тільки якесь архетипічно-стереотипне середовище, в яке Желязни їх запхав, аби можна було легко зчитати великодку.Я була б абсолютно не проти, якби книжка аж геть пародіювала тих, кому вона віддає триб’ют, якби це було а) кумедніше, б) глибше, в) цікавіше, але, на мою думку, це доволі-таки слабке чтиво і як горор, і як детектив, і як щось фантастичне.Шкода, та це одне з найбільших розчарувань цього року(