🇺🇦Олена Підгрушна розповіла про розвиток, бар'єри та фінансування в біатлоні– Як Ви оцінюєте поточний стан розвитку біатлону в Україні на різних рівнях – дитячо-юнацькому, професійному, збірної? – Хотілося б краще. Першочергово необхідно збільшити кількість інвентаря та забезпечення, хоча б у тих школах, які ще досі існують. Це номер один. Вже не кажучи про самофінансування та забезпечення дітей і молоді, адже сьогодні багато зборів і виїздів відбувається за рахунок батьків.Далеко не кожна сім’я може це оплатити й витягнути. Збори дорогі, адже включають витрати на переїзди, проживання та харчування і плюс є довготривалими.Хотілося б, щоб як у США, на це виділялися кошти, і діти могли хоча б вільно по Україні кудись виїжджати і цілеспрямовано готуватись. – Які основні бар’єри існують на шляху до розвитку біатлону в Україні?– Відсутність снігу, стрільбищ та належних баз (для розвитку). Якщо основні команди — А, Б, національні збірні — мають можливість виїжджати й тренуватися за кордоном, то всі інші повинні тренуватися в Україні. А в нас і без того були проблеми з базами, до того ж багато з них постраждали від обстрілів. Тобто й так невелика кількість об’єктів ще більше зменшилася.Ми ще навіть, коли вигравали на піку своєї кар’єри, європейці нас запитували: «А правда, що у вас немає жодного стадіону?» Ми відповідали: «Ну так». До сьогоднішнього дня в Україні немає жодного стадіону, який би відповідав європейським стандартам і категоріям.– Чи достатньо, на Вашу думку, фінансується біатлон в Україні? – Все відносно. Те, що грошей завжди не вистачає — це просто факт. Скажу так: коли в мене була можливість поспілкуватися в Чехії з одним із менеджерів команди, спортивним агентом, він сказав: «Олено, якби ти виступала в Чехії і мала ті результати, які маєш зараз, твоїм внукам уже не потрібно було б працювати. Ти була б спокійна за своє майбутнє і, як мінімум, за своїх дітей».На жаль, в Україні досі такого немає. І зараз, закінчуючи кар’єру, я просто виходжу в світ, де мене ніхто не чекає, де я нікому не потрібна.Навіть коли я хочу працювати тренером, мені кажуть, що і тут я не потрібна. Тож виходить, що в свої 38 років мені потрібно освоїти нову професію, здобувати нову спеціальність, шукати новий шлях. Якось жити, якось заробляти, бо з неба мені нічого не падає. Спонсорських пожиттєвих контрактів ніколи не було і, мабуть, уже не буде.Мабуть, уже скоро можу бути реабілітологом після всього, що пройшла. Але зараз я розумію: кар’єра спортсменки добігає кінця, тому що мої коліна не дозволяють мені далі виступати.📸: SportBusiness.Media