мені подобалось бути привидом серед сотні міст.
я була вітром серед безкінечності душ, голосів і запахів, чужих жінок, прикордонних автобусів, літаків в азійських ландшафтах, серед солоних океанів і солодких чорноземів.
я була усюди і ніде одночасно.
в кожній країні після мене не залишалась нічого окрім диму цигарок та вишневого шлейфу парфумів, люди з якими перетинався мій шлях розбігались по світу як мурашки, чи залишались присмаком поцілунку зранку, в памʼяті не торкаючись мого імʼя.
я бігла швидше ніж сама могла осягнути, швидше ніж люди б могли в мене вхопитися, залишити брунатні синці під шкірою, змастити душу чимось теплим і липким, чимось що було в схоже на дружбу чи кохання. хоча б приблизно.
я недоторканим гостем сиділа в кавʼярнях сповнених гулом людства, криком сполук і спілок, запахом поту і крові, сміхом і перцем, курячи цигарку, мовчки вслухаючись в тишу серед музики світу.
я відчувала себе чистою, саркастичною і привабливо вразливою, залишаючи бокали вина з червоними полу місяцями, шлейф вишні вже встигав розвіятись в повітрі.
вітер.
тисячі повій Бангкоку не памʼятали мого обличчя з клубів, байкери таксисти не встигали запамʼятати де я живу.
маленькі ресторанчики рамену в Сеулі, забували хто проливав над гострим супом соплі і сльози, корейські красені і красуні не памʼятали, кого цілували вночі в веселощах соджі в крові.
французькі офіціантки з якими я безбожно скурювала пачку, курили і надалі в своїх маленьких кавʼярнях на сьомому авеню, художники на Монмарті матюкались шаленою французькою і намагались вловити руді кудрі в памʼяті.
мене памʼятали лише вагони паризького метро, лавочки на Пер-Лашез, сидіння байків прогріті сонцем і спітнілими стегнами в Таїланді, автобуси Кореї, літаки Китаю, аеропорти Варшави, автозаправки Тулузи, мости Берліну.
і моя залізниця.
мої чорноземи памʼятали початок мого руху, крові з носу від наркоманії мандрівки, стиглості терпкої долі колісниці у роті, теплих і твердих сумок під головою замість подушки.
вона памʼятала мої очі, що споглядали срібні зірки в далеких чорних небосхилах, що шатром нависали наді мною в маленькій другій поличці плацкартного купе, зорі світили нам гірляндами, місяць луно-лампою в цьому моєму домі на колесах, в цій оселі під назвою увесь світ.
я памʼятала усі карти металевого чумацького шляху цієї країни, старих вагонів плацкарту, усі усмішки провідниць, тумани коханого Києву зранку, солоне повітря першого вдиху на вокзалі Одеси.
я памʼятала точно і впевнено як це все починалося, як це все набирало оберти, і до чого мене привело.
як я втратила все, не маючи нічого.
та як я подарувала собі увесь світ, маючи всі скарби мандрівниці.