Ну нарешті за 1.5 місяці цього року вийшов притомний альбом. І це Croak Dream від Puma Blue. Мало того, що притомний — так ще й і найкращий у його дискографії.Джейкоб Аллен мені сподобався ще на початковому етапі, коли все було доволі DIY, але по-хорошому еротичними, із притаманним шармом. Тоді говорили, що ось, нарешті ми отримали King Krule, якого можна зрозуміти без зусиль. І дійсно: що Аллен, що Маршалл мали на старті схожі настрої. Але згодом Аллен закляк. Два студійні альбоми не показували ані цікавих речей, ані музичного зростання. Хлопець повністю розчинився у ніжностях. Його пісні були немов шовковими — ошатними в контексті сучасної музики, але водночас невагомими, якщо не сказати ніякими. А таке, як можна зрозуміти, не гріє взагалі.Croak Dream теж не з теплих. Проте тут Аллен нарешті вирвався з омуту. Стало більше характеру, емоційного розвалу. Зʼявилася нервозна гітара, став більш доречним нуарний бас-саксофон та й загалом аранжування стали цікавішими завдяки різкості й колючості. Це добре корелює із обсесією, яка є головним лейтмотивом творчості Puma Blue. Якщо попередні рази це сприймалася як одержимість, але зацукрована, з поцілунками з маківки до пʼят, то із удосконаленим звучанням Croak Dream любовний жар стає нестабільним, хворобливим, ледь не маніакальним. І Аллену це пасує більше, ніж бути романтичним менестрелем.https://www.youtube.com/watch?v=M0a_rfF-TsM