Українські документалісти у своїх спробах схопити війну вдаються до різноманітних способів: від репортерських зйомок, зібраних у фільм, і опрацювання сирого матеріалу з відкритих джерел — до створення дуже інтимних кіноесеїв та епічних, «майже ігрових» робіт.У своїй стрічці «Мирні люди» (2023) Оксана Карпович поєднує записи перехоплених телефонних розмов та власноруч створений візуальний ряд, які весь час залишаються розщепленими, тим самим, на нашу думку, вдало створюючи обмежений простір для проявлення жаху — того, з чим війна тісно пов’язана.◾️ А чому це неможливо без втрат — читайте у нашому матеріалі.«…Візуально Карпович наслідує іконографічну традицію репрезентації війни, яка виникла з початком фотографії — показувати лише добре зафіксовані, викарбувані у ландшафті та архітектурі, сліди. В такому підході війна постає як особлива просторово-часова структура, а не поле обміну кінетичними енергіями, або як операційний простір даних. І такий матеріал може викликати нудьгу. Але одночасно він наділений потенційністю до виклику афекту у глядача, якщо пройшов через процедуру діалектизації, яка залишить у ньому пунктум, через який своєю чергою буде просочуватися те жаске, з яким війна повʼязана. І у «Мирних людях» цей жах потроху вливається через вуха, але не будь-які»