Віктор Зарецький — художник, чия доля нагадує драматичний роман ХХ століття, де переплелися війна й любов, мистецтво й спротив, тиша майстерні та грізний подих тоталітарної епохи.Він походив із давнього козацького роду, що колись закладав Білопілля на Сумщині. Дитинство минуло серед маминих мелодій і перших малюнків, а згодом — серед голодних вулиць Донбасу, де Віктор надто рано побачив людську трагедію Голодомору.Київський художній інститут став для Зарецького точкою входу у великий мистецький світ. Він формувався поруч із найсильнішими педагогами свого часу, проте ніколи не потрапляв у полон чужого стилю. Поки інші малювали правильні, «затверджені»образи, Зарецький шукав правду — у погляді, в русі, в тіні. Він малював людину, а не ідеологію.На останньому курсі інституту одружився із не менш яскравою художницею, однією з лідерів шістдесятництва Аллою Горською — яскрава, вольова, така сама неспокійна душа. Їхній союз був спалахом енергії: спільні мозаїки, шістдесятництво, Клуб творчої молоді «Сучасник», першоініціативи культурного пробудження. Вони обидва підписали «Лист 139-ти», відкрито протестуючи проти репресій. Норська і Зарецький вірили, що мистецтво має право говорити.КГБ такого не пробачило. В листопаді 1970 року у льоху в будинку батька Віктора Зарецького знайшли вбитою Аллу Горську, а самого Івана Антоновича – біля залізничної станції Фастів-2 на коліях з відрізаною головою. Влада все інсценізувала як побутове вбивство: мовляв, Зарецький сокирою вбив Аллу з мотивів особистої неприязні, а потім кинувся під потяг. Лише в 2008 році Галузевий державний архів СБУ розсекретив так званий Фонд 16, який містив документи, що мають стосунок до справи про це вбивство, які доводять, що вбивство Горської і старшого Зарецького було сплановане і організоване тодішньою владою.Після цієї трагедії Зарецький замовк зовні, але заговорив у полотнах. Він поїхав із міста, заснував власну студію, де навчав молодь не техніці — а свободі. Саме тоді народився його унікальний стиль, сповнений декоративності, золота, ліній, що нагадували сецесію, але були глибоко українськими.Його роботи — це жінки, схожі на ікони й на метафори водночас; це дерева, які пам’ятають коріння; це кольори, що ніби світяться зсередини. Його називали «українським Клімтом», але насправді ніхто — ні до, ні після — не малював так, як він.За життя він мав лише одну персональну виставку. Зате після смерті — прийшло визнання: Шевченківська премія, відродження інтересу до його мистецтва, створення премії його імені для молодих художників.Віктор Зарецький пішов із життя у серпні 1990 року — тихо, спокійно. Але залишив по собі не просто картини, а цілий світ: світ краси, гідності, трагічної любові та незламної творчості. Він прожив життя, де мистецтво було не прикрасою, а правдою. І ця правда досі світиться на його полотнах.•Віктор Зарецький«Автопортрет»