Скільки людей стоїть між вами та початком XVIII століття? Насправді між нами лежить лише близько десяти поколінь. Усього десять поколінь людей, без яких сьогодні не існувало б ні нас, ні наших родин. Проте про більшість із них ми вже не знаємо майже нічого, а іноді навіть не можемо назвати їхніх імен. Кілька років тому мені стало цікаво, скількох із цих людей ще можна повернути із забуття. Саме з цього питання зрештою виросла моя книжка «Люди без облич».

Історію власного роду я досліджую ще з 2011 року, і спочатку все відбувалося досить передбачувано. Я шукав батьків своїх предків, знаходив метричні записи, відкривав нові покоління та поступово просувався все далі в минуле. Зрештою найдавніші знайдені предки завели мене приблизно до першої половини XVIII століття. Імен ставало дедалі більше, але водночас зростало відчуття, що чогось дуже важливого в цій картині бракує. Адже я вже знав багатьох предків, проте майже не знав самих людей. Можна відшукати десять поколінь власного роду і водночас майже нічого про них не знати. Дата народження, запис про шлюб, кілька дітей і дата смерті дають нам лише основний каркас родинної історії, але майже нічого не розповідають про людське життя, яке колись стояло за цими датами.

Тому в якийсь момент мене почало значно більше цікавити не те, хто був батьком наступного предка, а те, ким був уже знайдений мною предок. Я почав шукати інвентарі маєтків, ревізії, судові справи, земельні документи, старі фотографії, спогади та родинні перекази. І поступово за сухими записами почали з'являтися цілком живі людські історії. Виявилося, що мої предки сварилися через землю, втрачали майно, переїжджали, наймали працівників, судилися та намагалися залишити щось своїм дітям. Вони переживали війни, зміни держав і влади, ховали близьких та знову поверталися до звичайного життя. Саме ці маленькі історії поступово почали складатися у значно більшу родинну розповідь.

У певний момент матеріалу стало настільки багато, що простого переліку поколінь для нього вже було замало. Так поступово з'явилася ідея написати «Люди без облич», у яких історія однієї родини простягається майже через три століття. При цьому я не хотів писати ні академічну монографію, ні звичайний родинний літопис із нескінченним переліком родичів. Мені хотілося показати минуле так, як я сам його поступово відкривав через документи, випадкові знахідки та сімейну пам'ять. Тому найточніше визначення цієї книжки для мене звучить як родинна сага, відновлена з документів і пам'яті.

Найбільше після виходу книжки мене цікавило, чи працюватимуть ці історії для абсолютно сторонніх людей. Адже для мене кожна знайдена деталь про предків мала очевидну особисту цінність, якої читач спочатку не мав. Проте з відгуків поступово стало зрозуміло, що чужа родинна історія дуже легко починає нагадувати власну. Читачі писали, що книжка читається як захопливий роман, а незнайомі спочатку герої поступово стають для них близькими. Дехто після прочитання починав розпитувати своїх родичів, переглядати сімейні архіви або повертатися до пошуків, які роками відкладав на потім.

Мені здається, що майже кожна українська родина має власних людей без облич. Про когось ми пам'ятаємо лише ім'я, яке випадково збереглося серед сімейних переказів. Від когось залишилася стара фотографія, але вже ніхто не може впевнено назвати зображених на ній людей. Про когось бабуся колись розповідала історію, яку тоді ніхто не здогадався записати.

Саме заради цього я зрештою й написав «Люди без облич». Мені хотілося не просто зберегти історію власної родини, а показати, скільки людського життя іноді можна повернути з кількох документів, старої фотографії та майже забутого сімейного переказу. І якщо, читаючи цей допис, ви хоча б раз подумали про власних предків, чиї історії так само залишилися десь між родинною пам'яттю та архівними документами, тоді ця книжка, цілком можливо, написана саме для вас.

Замовити книжку:
https://www.thefacelesspeople.com/