Зараз багато хто з вас пише мені одне й те саме, різними словами, але про одне: я більше не витримую.
Не витримую цих моторошних ночей. Цих сирен. Цього звуку, від якого тіло вже саме, без наказу мозку, підривається й біжить у коридор, ванну, паркінг, метро... Не витримую того, що завтра перетворилося в лотерею.
Те, що ви відчуваєте - не слабкість. Це нормальна реакція психіки на ненормальну кількість небезпеки. Наша нервова система просто не була створена, щоб роками жити в стані «зараз може прилетіти».

Мені хочеться поговорити не про сам жах - про нього і так достатньо сказано. Мені хочеться поговорити про те, на що ви спираєтесь, коли зовнішні опори - цілі, надії, безпечні будинки, звична робота, відчуття «зі мною точно нічого не станеться» - вже забрані.
Бо саме так і відбувається. Війна забирає зовнішні опори одну за одною. Дах над головою може затремтіти в буквальному сенсі. Плани на рік перетворилися на плани на день. Відчуття контролю - на відчуття, що керма немає взагалі.
І коли зовні опертись більше нема на що, залишається тільки одне місце, куди можна піти. Всередину себе.
Я знаю, як це звучить у ці дні - майже цинічно: «знайди опору в собі», коли за вікном знов приліт. Але саме тому, а не всупереч цьому, я про це кажу.
Внутрішня опора - це не про позитивне мислення і не про «просто не думай про погане». Це про декілька дуже простих, але дуже важливих людських речей.
Це знати, хто ти є, навіть коли зовнішні опори твого життя руйнуються щотижня.
Тому так важливо пам'ятати, заради чого і заради кого ти встаєш вранці - навіть у найважчі ранки.
Ця віра не релігійна, а віра в те, що біль, який ти проживаєш зараз, не є останнім словом твоєї історії.
Це здатність сказати собі: я не контролюю обстріли. Але я контролюю, чи подзвоню мамі сьогодні. Чи обійму дитину на хвилину довше. Чи дозволю собі поплакати, а потім однаково зварю каву або чай. І піду на йогу чи танці. І на манікюр. І створити щось корисне для інших - своєю роботою, своєю підтримкою інших, сенсами, які ти можеш реалізувати.
Внутрішня опора будується з малих, майже непомітних рішень залишатися живим, не тільки фізично, а й у сенсі: не дати жаху витіснити все інше, що робить вас собою.
Якщо вам зараз важко знайти в собі цю опору - це теж нормально. Її і непотрібно мати завжди готовою, як бомбосховище. Її можна відновлювати щодня заново, маленькими кроками. Розмовою з тим, кому довіряєш. Сном, коли він нарешті приходить. Тілом, яке варто пожаліти, а не тільки вимагати від нього витривалості.
І, будь ласка, якщо відчуваєте, що самотужки більше не тягнете - це привід звернутися по підтримку, а не ознака поразки. Психологи, кризові лінії, близькі люди існують саме для таких моментів, коли внутрішньої опори тимчасово не вистачає, і в цьому немає нічого ганебного. Наш чат теж для цього!

Зовнішній світ зараз непередбачуваний - не тільки Україна, і ми не можемо цього змінити одним рішенням чи однією настановою. Але те, ким ви лишаєтесь для себе всередині цього хаосу - це те єдине, що ворог не може забрати. Найцінніше. І варто берегти саме це, поки ми чекаємо на те завтра, в якому знову можна буде видихнути й знати, що нерухомість - знов нерухомість. А вночі висипатися. Й літають літаки. Цивільні…

Обіймаю вас❤️