Чому фізіологічний розчин називається фізіологічним, якщо він не фізіологічний?Сьогодні важко уявити медицину без інфузійної терапії. Чергування у відділенні, операційна, реанімація, сепсис, кровотеча, дегідратація, розчини супроводжують нас постійно. Але цікаво інше: один із найпоширеніших інфузійних розчинів сучасної медицини з’явився не тому, що хтось дуже добре розумівся на темі електролітів. А тому, що хтось намагався врятувати людей під час епідемії холери.1832 рік. Європа. Холера забирає тисячі життів. Лікарі бачать перед собою дивну картину: пацієнт буквально висихає на очах. Запалі очі. Холодна шкіра. Невидимий пульс. Тяжка дегідратація. Але чому саме людина помирає ніхто до кінця не розуміє.І тоді молодий ірландський лікар Вільям О’Шонессі аналізує кров пацієнтів із холерою і доходить висновку, який сьогодні здається очевидним: організм втрачає не просто воду. Організм втрачає воду і солі.Він висуває дуже сміливу для XIX століття ідею: а що, якщо вводити ці солі назад безпосередньо у кров?Інший лікар Томас Латта вирішує спробувати цю гіпотезу реалізувати на практиці.Фактично це були перші кроки сучасної інфузійної терапії.У своїх записах він описував пацієнтку із холерою, яка перебувала майже при смерті. Він встановив трубку у вену та почав повільно вводити сольовий розчин.Через певний час пульс повернувся. Шкіра стала теплішою. Пацієнтка попросила води. Латта тоді писав, що виглядало це майже як повернення людини до життя.Сьогодні ми знаємо: він фактично почав еру внутрішньовенної терапії. Але найцікавіше відбулося пізніше.Наприкінці XIX століття нідерландський фізіолог Гартог Гамбургер досліджував, у яких розчинах еритроцити не руйнуються.Саме тоді з’явився знайомий нам 0,9% натрію хлорид. Його назвали «фізіологічним», бо еритроцити в ньому не гемолізували. Розчин, який десятиліттями називали фізіологічним, формально є слабко гіпертонічним щодо плазми: 0,9% натрію хлорид містить 154 ммоль натрію та 154 ммоль хлориду на літр, а його осмолярність становить приблизно 308 мОсм/л, тоді як нормальна осмолярність плазми зазвичай перебуває в межах 275–295 мОсм/л. Назву «фізіологічний» цей розчин отримав не тому, що ідеально відтворює склад позаклітинної рідини, а тому, що в експериментах наприкінці XIX століття еритроцити в ньому не руйнувалися. Тобто він близький до ізотонічного за клінічною поведінкою, але не є справді фізіологічним за складом. І саме тому великі об’єми 0,9% натрію хлориду можуть впливати на кислотно лужний стан і сприяти розвитку гіперхлоремічного метаболічного ацидозу.Саме тому медицина поступово прийшла до збалансованих кристалоїдів.І цікаво, що одна з найважливіших сходинок цього шляху теж з’явилась випадково.У 1880-х роках фізіолог Сідней Рінгер працював із ізольованими серцями жаб та намагався зрозуміти, які умови потрібні, щоб міокард продовжував скорочуватись поза організмом.Одного разу лаборант випадково використав не дистильовану воду, а водопровідну. Результат здивував усіх. Серце працювало краще. Причина виявилась не у воді. Причина була в електролітах. Так зʼявилось розуміння того, що склад рідини має значення не менше, ніж її об’єм.Історія медицини взагалі дивна річ. Іноді великі відкриття народжуються не тільки завдяки геніальним ідеям. Іноді вони народжуються завдяки уважності до помилок.До речі, наш захід «Електролітні порушення: системний підхід у щоденній практиці» вже стартував.Якщо Вам цікаво глибше розібратися у водно-електролітному балансі, інфузійній терапії, натрії, калії, магнії, ЕКГ-змінах та клінічному мисленні, то Ви ще встигаєте доєднатись.Тиць сюди 🤳