В Одесі, де навіть чайки кричать з акцентом, жила собі тьотя Песя. Не просто жила — вона керувала життям. Причому не тільки своїм.Одного ранку виходить тьотя Песя на Привоз — не тому що їй щось треба, а тому що Привозу без неї якось не так.— Песя, ви за чим прийшли? — питає продавець.— Я прийшла подивитись, що у вас є, щоб зрозуміти, що мені не треба.Підходить до риби. Дивиться строго.— Це що?— Короп, — каже продавець.— Та я бачу, що не балерина. Скажіть краще — він свіжий?— Та щойно привезли!Песя примружилась:— Слухайте, він на мене дивиться, як мій колишній — без інтересу. Не беру.Йде далі. Бачить помідори:— Скільки?— 100 гривень.— За кілограм чи за настрій? Бо виглядають вони, чесно, без ентузіазму.Продавець вже нервує:— Жінко, берете чи ні?— Я не жінка, я — думка! І зараз думаю, що вам треба знизити ціну.Торгувались вони хвилин десять. В результаті:Песя пішла без помідорів, але з відчуттям перемоги.Продавець залишився з помідорами, але без віри в людей.Повертається додому. Сусід питає:— Песя, ви щось купили?— Звісно! Досвід. І він мені нічого не коштував.Сідає на лавочку, дивиться на двір і каже:— От всі хочуть щастя… А ніхто не хоче торгуватись за нього.І тут проходить інша сусідка:— Песя, а ви чого без пакетів?Песя зітхає:— Я ж казала — я ходила не купувати. Я ходила, щоб вони не розслаблялись.🫢