Київ знову в сльозах.Знову зруйновані стіни, розбиті вікна, знищені домівки.І найстрашніше — зруйновані життя.Серед загиблих — мирні люди. Серед них — діти.Світ, який колись називали цивілізованим, мовчить або втомлено знизує плечима.Світ, де гроші, вплив і вигода часто важливіші за людське життя.Світ, що давно втратив здатність відчувати чужий біль так, ніби він власний.Ми живемо в реальності, де смерть дітей стає «черговою новиною».Де криваві злочини ворога вже не шокують, а просто заповнюють стрічки новин.Де людяність — це розкіш, а не норма.Але ми не маємо права звикнути.Не маємо права пробачити.Не маємо права мовчати.Кожен загиблий у Києві, Харкові, Дніпрі, Львові чи будь-якому іншому місті — це не статистика.Це чиїсь діти, батьки, друзі. Це частинка України, яку вбиває країна-терорист.Нехай цей біль стане для світу нагадуванням: байдужість убиває не менше, ніж ракети.Людяність — це не опція. Це обов’язок.І поки ми живі, ми будемо боротися — за кожне життя, за кожну дитину, за нашу землю і свободу.Слава Україні.Слава нашим захисникам, які тримають цей світ від остаточного падіння в темряву.