Рєбят, силою намагаюся змусити себе повернутися, клянусь, стараюсь і готуюсь до цього кожен день, але в останній момент ставлю камеру перед собою і розумію шо це все втратило для мене той сенс який мало все життя (всі 12 років ведення блогу), розумію що слова які йдуть не від душі а «просто аби були» казати не хочу, а те що йде від душі мені сказати просто не дають правила диких джунглів у яких ми живемо. Я не хочу статус городської неадекватної, але і підігрувати людям та владі у цьому театрі погорілих акторів я не збираюсь. Я АБСОЛЮТНО НЕ підтримую те що відбувається в українському інфопросторі, я не підтримую «наших» зірок, бо 90% з них вата продажна, ні розлючений народ який жадає крові і шукає винних, ні владу про яку вже говорити нема сенсу, я не маю абсолютно ніякого бажання у цьому всьому варитися, я шкодую що з самого початку повелася на пропаганду «єдності» яка мала б відкрити в Україні нові таланти та шляхи, а перетворилася у вигнання з країни всих «неугодних» та травлю кожної нещасної душі, лиш серце болить за всіх вимушених страждати, фізично чи морально, від війни з чужими та «своїми», обираючи між тим щоб нести вам в стрічку якусь поверхневу шляпу про «ще один день з мого життя» в якому я насправді мучаюсь і не хочу жити так як доводиться в нинішніх реаліях і між тим щоб піти, на деякий час чи назавжди, я обираю все-таки мовчання і відхідЦе були прекрасні 10+ років з вами, і більше всього на світі я б хотіла знову дарувати вам настрій, мотивацію та нові сенси, але я не можу брехати — я душевно в тюрмі цензури та війни і для того щоб знову подарувати вам хоч щось хороше я маю вибратися звідси. Я не хочу здаватися, але я не бачу майбутнього. Я відчуваю себе безмежно одиноко в Києві, я втратила надію на майбутнє тут. І я не відчуваю що воно тут є для мене. Я не приймаю запрошення на заходи та тусовки, мені на них більше не весело. Я не маю більше сил на благодійність бо вона повертається мені лише злом. Я зняла квартиру мрії, пораділа цьому два дні і не виходжу з дома два місяці абсолютно. Мені немає кого покликати в гості. Всі мої друзі в інших країнах та містах або на роботі закривають борги. В мене стоять діагнози на які немає препаратів в Україні для необхідного лікування. В 2022 я почала терапію і змінила близько 10 препаратів які не дають мені абсолютно нічого окрім залежності Я не прощаюсь, але не маю сил прикидатися. Я ненавиджу це все! В мене лежить майже цілий альбом який я не випускаю просто бо не бачу сенсу. На моїх очах зруйнувалися життя моїх близьких, друзів та безлічі їх рідних, але людей як я бачу їбе не те шо їх коза померла, а що у сусіда жива, і ті хто зрозумів той зрозумів що я маю на увазі. Сорі але менталітет цієї країни ≠ мій менталітет. Країна шахраїв, вбивць та кумовства яка сцить у вуха своїм громадянам що без вбивств та кумовства на зарплату 20тис.грн вони тут чогось досягнуть. При цьому між мафією та владою не стоїть розділових знаків. Прямий шлях у владу виключно через чернуху. Наркотрафік, проституція та шахрайські корупційні схеми. Вгадайте хто тримає ці три стовпи світоустрою в цій країні (і в сусідній :))) Нікому не вигідно закінчувати цю війну, і нічия благородна боротьба її не закінчить. Да, нас наїбали. Я не буду відправляти нікого на фронт як Альона Альона щоб отримати авторитет в цій країні. Якщо моя доля не тут то хай так і буде. Я не розуміла кілька років тому чому тих хто виїжджає підтримують більше ніж тих хто йде нас захищати. А потім зрозуміла. Від кого тут треба було захищати насправді. І куди відправляють наших людей. Без плану на їх повернення назад, наприклад як в бригаді вбивць народу під назвою СкеляПеред тим як до мене ще раз прийдуть додому або оголосять ворогом народу, знайте що я намагалася. Дякую вам за все. Побажайте мені успіху знайти сили вибратися в першу чергу морально бо я більше не можу. Хто звик до смертей, я не можу, друзі, я знову це бачу і я не знаю як триматися