Франція та діти… Кажуть, у Франції лікують парацетамолом та чистою водою. Було б дивно сперечатися з цим. Але коли справа стосується дітей, то тут вони підключають усі свої ресурси.

Коли мені робили УЗД у третьому триместрі, у Поліни знайшли кісту в яєчнику. Я навіть не знала, що таке може бути. Мій гінеколог посміхнувся та сказав, що це гормональна кіста, вона розсмокчеться після народження. А в крайньому випадку можна буде зробити маніпуляцію — прокол голкою, через яку висмоктують рідину з кісти. Я трошки понервувала, але потім забула про це.

Коли ж я подавала документи в пологовий, вони підняли тривогу. Відправили до лікаря-референта, який мав сказати мені, чи справді це кіста, чи можу я народжувати в них у пологовому, чи потрібна більш оснащена лікарня. Ми з Лоло поїхали у Гренобль, де мені поставили безліч запитань, відчитали мого лікаря за те, що він не направив мене до лікаря-референта. Обстановка була досить напружена, але в результаті мені сказали, що це проста кіста, яка, скоріш за все, розсмокчеться.

На цьому вони не зупинилися. Нам призначили онлайн-зустріч із педіатром із Гренобля, де вона розповідала, як діяти, як проходить «операція», хоча про операцію мова ще не йшла. Цей дисонанс потріпав мені нерви — з одного боку, вони кажуть, що все ок, що це дрібниця, відправляють народжувати у звичайнісінький пологовий, а з іншого — проводять підготовку наче до польоту на Марс. Я вже мовчу про те, скільки ресурсів було на це витрачено з грошей чесних платників податків.

У результаті все сталося так, як казав мій лікар: уже на другий день після народження кіста значно зменшилася, а потім поступово зменшувалася далі й зрештою зникла.
Після народження Поліна стала втрачати вагу, як і всі діти, і це було в межах норми, але педіатр сказала, що не випустить нас із пологового, поки дитина не почне набирати вагу. Я провела в пологовому від початку до кінця десь тиждень, мені дико хотілося додому, але ця педіатр викотила на мене великі очі та жорстко сказала, що я залишуся тут, а мені просто хотілося покакати.
«Як же ми вам видамо нормальні медикаменти? У нас такого нема. І взагалі це все серйозно». Ось тут я вже прокляла парацетамоловий підхід у своїй голові.

Історія з вагою продовжилася через два тижні на плановому візиті. Лікарі вирішили, що вона не набрала достатньо ваги, та почали погрожувати мені: я додаю суміш до грудного вигодовування, вони оцінюють результати через день, тому що через два в них вихідний, і якщо це не працює, вони мене госпіталізують у добровільно-примусовому порядку.

Я переживала найстрашнішу гормональну бурю у своєму житті, як і всі жінки, які народили, а інтерн-педіатр тикала мені в обличчя брошурою, де були розписані організації, які займаються післяпологовою депресією. На яку вони мене безпосередньо й наштовхували.
Я дуже полюбила цей пологовий. Там дуже гарні акушерки. Коли після 16–18 годин розкриття не йшло, мене вирішили не мучити та відправили на кесарів розтин, тому що я попросила. І в цілому там була дуже гарна, сімейна атмосфера, я полюбила майже кожного там, але з педіатром ми не знайшли спільної мови. Тому я знайшла іншого.

Але потім мені подзвонила педіатр із PMA та попросила прийти. Знову знайшла, що треба перевірити, зі словами: «Це все дрібниці, але давайте ви підете на огляд». Тоді я вже не витримала та сказала, що в мене вже є лікар для доньки, тому мене більше турбувати не треба.
Відтоді нарешті нас із дитиною залишили у спокої. Я ходжу раз на місяць на огляди, роблю щеплення та намагаюся зрозуміти характер своєї дитини.
Я не проти підтримки та допомоги, але іноді треба знати міру.