Через пару годин — чотири роки відтоді, як почалися події, що назавжди змінили життя мільйонів людей. Моє — у тому числі.І хоча війна почалася у 2014 році, саме 24 лютого 2022-го вона набула зовсім іншого виміру.Що б я не написав — усе буде дрібницею і маячнею поряд з десятками й сотнями тисяч загиблих і поранених, з тими, кого вигнали з домівок або чиї життя просто сплюндрували окупанти.Але це — моє життя. Життя, в якому я не можу жити, як звик, і працювати, як звик. Хоча, звісно, можу. Хвороба очей за кілька років до Великої війни дала мені шанс бодай трохи не виглядати тим самим «а що я можу зробити в окопі» чи «я корисніший тут, а не там».Уже чотири роки я не можу виїхати за межі країни, хоча маю на це право. Бо якось здається мені некрасивим робити це в часи, коли це не право, а привілей.Ставлення до життя кардинально змінилося. Матеріальне перестало турбувати так, як раніше. Горизонт планування — тиждень. Місяць уперед — як фільм про майбутнє.І найголовніше. Особливо сьогодні. Це може тривати рік, два або навіть десять. А мені через хворобу транквілізатори не можна.))