Кривий Ріг... Дніпровщина... Сумщина... Тернопільщина... Одещина... Харківщина... Дніпро... Запоріжжя... Херсонщина... Донеччина... Чернігів... Київ... Щодня й щоночі цей тривожний перегук: «Що у вас? Знову гучно? Ви цілі?»

І відповідь, що розбиває надію: «Вбиті». Мирні українці знову вбиті Росією. Діти і батьки. Зовсім молоді і старші. Цілі родини. Вимушені переселенці від війни, які шукали і не знайшли безпеки. Люди у своїх містах, будинках, на своїх подвір’ях, на своїй землі.«Що там в Україні? Вже тихіше? Ми чули щось про перемир’я», – питають десь далеко далекі від війни іноземці. Ми теж «щось» чули, авжеж. Звуки тривоги. Наближення ракет і дронів. Крики і плач. Ми їх чуємо й зараз. Вони назавжди з нами.У нас просто зараз 6 дітей і 10 дорослих, убитих Росією щойно в Кривому Розі.

Десятки вбитих Росією лише за останні тижні. І сотні, тисячі – за роки. Боляче жити в країні, яку хочуть убити. Але боляче жити у світі, де злочини проти людяності перестають обурювати й стають «нормою».Нам потрібні не тільки слова співчуття. Україні потрібні дії співчуття, доки вони не знадобилися всьому світові.